“Мамо, я назавжди йду від тебе — до тата” – ось так сказала моя семирічна дитина, взувавши взуття та впевнено, але нерівно одягаючи шапочку. Вона зібрала всі свої улюблені книги, іграшки, шкільні підручники та одяг. Вона назавжди попрощалась з кроликом та кішкою, строго сказавши їм, щоб були слухняні та щоб не капризували, після чого я зрозуміла, що донечка — не жартує.
З її батьком розвелись понад чотири роки тому. У світі дорослих – це термін за який все було пережито та зрозуміло. Період рoзпaду стосунків зі всіма наслідками: пошуком винних, взаємними oбрaзaми, звинуваченнями та з жахливим презирством, яке змінюється позмінно відчуттям вини, суму або бажанням викинути зі свого життя та пам’яті ті втрачені роки для мене вже пройшов. Впевнено, з відчуттям рушійної сили в собі я зруйнувала всі мости та дозволила вітру розвіяти попіл навсібіч та почала нове життя.
Донечка, якій було всього три роки в цей буремний період рoзлучeння сприйняла все дуже по-філософськи. Я навіть не очікувала такого від дитини у такому віці. Вона легко змогла подружитися з вітчимом, продовжуючи спілкування з рідним татом, прийняла той факт, що наше життя кардинально змінилося. Навіть почала говорити! До цього періоду вона навіть не могла вимовляти найпростіші слова, а зараз без зупину теревенить.
І ось на тобі! Дитина вирішила піти з сім’ї де батьки стурбовані весь цей час її опікали, оберігали, любили. Читали найкращі пізнавальні книги, обговорювали все вечорами та впроваджували прочитане у своє життя.
Порозфарбовувати стіни олівцями, забруднити платтячко тільки що одягнене, навіть пoбитиcя з хлопчиком — з ким цього не було. Але спокійно, виважено, обдумано зібрати всі свої речі та піти з дому назавжди до тата – це було для мене щось разюче та незрозуміле.
Настільки незрозуміле, що я зателефонувала колишньому чоловіку та сказала, що донька хоче переїхати до нього назавжди. Забирай її назавжди зі всіма улюбленими книгами, іграми, розмальовками. Потрібно справді подякувати колишньому чоловіку, що відразу відгукнувся на прохання доньки.
Ось так я вперше прожила цілий тиждень без своєї дитини.
Мамочки, яким виходило таке зробити в спокійнішому випадку, розповідали, що в порівнянні тиждень без дитини – це ніби нескінченний відпочинок у найкращому SPA. Настрій на грані поміж неймовірним щастям та нескінченною ейфорією, зморшки всі зникають, а всі нервові клітини, які були втрачені – відновились.
Зрозуміле діло, що я не просто плакала, а ридала. Пройшов тиждень, донька зателефонувала і таким серйозним голосом поцікавилась чи можна ще їй пожити у тата. “Скільки хочеш жити, стільки й живи” — відповіла я їй.
Не витримавши я відразу передзвонила і сказала, щоб вона негайно поверталась додому. Тому що я більше не маю сил це витерпіти.
Батько доньки вчинив дуже мудро і не почав виясняти, чому все так змінилося відразу – чому потрібно знову збирати всі речі дитини та перевозити її назад до мами. Просто взяв та привіз мені у сльозах доньку з невідомими мені внутрішніми переживаннями.
Що трапилось гадала я дивлячись на свою донечку. Приготувала її улюблений десерт, увімкнула мультики, які вона дивиться найчастіше, а вона просто ложечку скоштувала і пішла геть плачучи. Плакала вона до тих пір поки не заснула. Навіть уві сні я чула, як вона рюмсала.
Тієї безсонної ночі у моїй голові крутилось мільйон думок, але найболючішою була та, що вона мене не любить. Не любить мене, тому що я ненормальна. Потрібно буде записатись до психолога. Ні, краще буде до психіатра, щоб спеціаліст підтвердив мій діагноз.
Зранку вона дивилася на мене з-під лоба. Сидячи за столом відмовилась їсти сніданок.
Я просто вже не витримала і здалась. Присіла навпроти донечки та подивилась їй у вічі з запитанням: “Скажи мені донечко, що не так? Чим я можу тобі допомогти?”
У відповідь було лише мовчання. Марно було надіятись, дурненька, що отримаєш якусь підказку. Тобі 35, а їй всього тільки 7. Розбирайся у всьому самостійно.
“Я дуже хочу, щоб ви з татком були вдвох. Щоб ми жили всі разом”
Це не можливо, донечко. Ми з татом зараз хороші друзі, але ми не кохаємо одне одного. І дуже-дуже сильно любимо тебе, доцю
Вона зовсім не розуміє цього.
“Якщо ви не разом – значить хтось винен в цьому. Це я?”
Ні, зовсім ні — ти ні в чому не винна, кажу я донечці. Татко та я дуже тебе любимо та обожнюємо, але ми з татом не можемо бути разом, тому що ми дуже різні. Навіть якщо ми не живемо під одним дахом з татом ти пам’ятай найголовніше, що ми тебе дуже любимо.
Видихнувши з полегшенням донечка залізна мені на коліна, то міцно обійняла.
Інколи буває так, що дітки нам подають задачі без розв’язку. Тоді дорослі у паніці в пошуку розв’язання проблеми звертаються до всіх відомих джерел : книги, інтернет, знайомі, психологи. Чи то дитина маніпулює? Чи шукає якусь вигоду для себе? Перевіряє батьків на стійкість та витримку?
До кого звертатись? Як знайти рішення? В такі моменти самі дорослі не помічаючи перетворюються на дитину. Наляканими, розгубленими. Всі хочуть універсальне розв’язання таких задач, щоб все повернути на свої місця, але його просто немає. Такого рецепту просто не існує. Вся суть в тому, щоб шукати причини та шукати шляхи самим.
Ми будемо розпитувати всіх навколо в пошуках відповіді на цю непросту задачу.
Але іноді розмова вирішує все. Потрібно просто поговорити з дитиною. Так, звичайно не завжди виходить з першого разу і в середині таке відчуття ніби ти у великій темній печері її страхів, образ тільки з одним сірничком, але потрохи знаходиш вірні питання та чуєш правильні слова. І ти бачиш, що в печеру пробиваються сонячні промені. І твоя донечка сидить знову на колінах та говорить без зупину.
Що робить бабуся на небесах? Куди зникає сонце вночі? Тато колись одружиться? А коли буде у мене братик або сестричка? Як дихає рибка?
Потрібно було просто поговорити. Говорити, слухати та чути свою дитину – це надзвичайно важливо. Не починати з найскладнішого, та не шукати відповіді у психологів та книгах.
Ось такий урок я отримала від своєї маленької донечки, яка з запізненням пережила травму poзлучeння батьків.
