Я також задихалася
Олег повідомив про це у неділю ввечері, коли Уляна складала по стопках випрасувані сорочки. Він зайшов у спальню, сів на край ліжка і промовив це так спокійно, ніби розповідає про теклий кран.
Уль, я задихаюсь.
Вона навіть не підвела голови. Поклала одну сорочку, взяла іншу.
Від чого?
Від усього. Від цієї рутини. Кожен день те саме: встав, поїв, поїхав, повернувся, поїв, ліг. І так по колу.
Уляна обережно підвернула рукава, випрямила комірець. Їй пятдесят один, Олегові пятдесят три. Двадцять шість років жили у цій квартирі на бульварі Лесі Українки, виростили сина Максима, який вже пятий рік мешкає у Львові і телефонує лише на свята.
І що ти пропонуєш? промовила вона рівно.
Я хочу піти.
Тут вона нарешті зупинилася. Але не від страху, просто подивилася на нього уважно, як дивляться на людину, від якої давно чекали таких слів.
Куди саме?
Орендувати квартиру. Пожити самому. Вдихнути повітря.
Добре, сказала Уляна і взяла наступну сорочку.
Олег явно чекав іншої реакції. Він нахилився вперед.
Ти нічого не скажеш мені?
А що тут казати, Олеже? Ти дорослий, сам вирішуй. Хочеш іти йди.
Ти не будеш влаштовувати скандал?
Вона склала сорочку, поклала її на стопку і вперше подивилася на нього прямо.
Ні. Але маю одну умову.
Яку?
Не дзвони мені з побутових питань: де лежить те, як включити це, куди я поділа інше. Якщо йдеш то сам і розбирайся.
Він задумався.
Це все?
Усе.
Олег не знав, що з цим робити. Готувався до сліз, докорів, до того, що вона триматиме його за рукав і згадуватиме роки, сина, казатиме, що так не робиться. Навіть у голові відповіді репетирував. А вона стояла і гладала сорочки.
Ну гаразд, мовив нарешті. Тоді зберу речі.
Збирай.
Він пішов до гардеробної. Довго стояв там, поглядаючи на полиці. Потім почав кидати у спортивну сумку джинси, футболки, шкарпетки. Взяв бритву, зарядку до телефона, книжку, якої вже пів року не зчитував. Вийшов у коридор. Уляна вже була на кухні й там гриміла посудом.
Я пішов, сказав він у бік кухні.
Щасти, почулася її відповідь.
Двері зачинились. Він залишився на сходовій клітці, почекав. Тиша. Жодної реакції зсередини дому. Жодних кроків. Тишина.
Він натиснув кнопку ліфта.
***
Квартиру знайшов за два дні через знайомого. Однокімнатна у спальному районі на четвертому поверсі, з вікнами у внутрішній дворик. Господар літній чоловік із вусами швидко показав квартиру, взяв наперед за два місяці, отримав свої шість тисяч гривень і поїхав. У квартирі розкладний диван, стіл, два стільця, старенький «Дніпро» і радянська газова плита. На вікні висіли важкі фіранки брудно-жовтого кольору.
Олег заніс сумку, сів на диван, оглянувся навколо.
Жодного звуку. Ніхто не ходив поруч, не вмикав телевізор, не кликав на вечерю. Він ліг на спину, заклав руки за голову. Ось, ось та сама свобода.
Перші два дні були цілком пристойними. Олег прокидався, коли хотів, їв, що купив у магазині по дорозі додому, ходив весь день у шкарпетках. Ввечері телефонував давньому другові Дмитрові, вони довго балакали, Дмитро сміявся та казав: «Правильно, Олеже, правильно! Давно треба було так зробити».
На третій день Олег побачив, що чисті шкарпетки закінчились.
Він глянув на маленьку пральну машину у ванній. Відкрив дверцята, зазирнув. Закрив. Відкрив знову. Господар щось згадував про порошок у шафці під умивальником. Олег знайшов там синій пакет, прочитав «для кольорового і білого». Насипав навмання, вибрав режим, натиснув кнопку.
Машина загуркотіла.
Через годину дістав шкарпетки мокрі, трохи рожеві. Лише тоді пригадав, що кинув до машини нову червону футболку.
Шкарпетки повісив на батарею: вони сохли до наступного вечора.
На четвертий день захотів приготувати щось нормальне. Купив у магазині куряче філе, картоплю, цибулю. Знайшов у шафці стару сковорідку з пошарпаним антипригарним шаром. Масло зашипіло дуже голосно, філе поклав цілим воно тут-таки прилипло. Картоплю чистив довго, нерівно, майже пів шкірки на смітник. Від цибулі заклалися сльози.
На тарілці зявилась дивна коричнево-біла маса тверде зовні, сире всередині.
Зїв половину, решту у сміття. Замовив їжу з найближчого кафе.
За тиждень підрахував витрати на доставку майже стільки ж, як із Уляною тратили на продукти за місяць. Вирішив взяти себе в руки, купив крупи та зварив гречку. Вона вийшла нормально це його трохи втішило.
Але побут наступав зі всіх боків: невблаганно та наполегливо.
***
Прорив стався на десятий день.
Олег стояв під душем і побачив, що вода не стікає. Глянув униз по підлозі розходилася каламутна калюжа. Вимкнув кран, почекав вода стоїть. Ногою намацав злив нерухомо.
Пригадав щось про сифон, згадував, як Уляна казала: «Треба почистити сифон, бо вода стоїть». Тоді лишень кивав і йшов.
Олег присів навприсядки, заглянув під ванну труба, ще одна, далі якась біла пластикова деталь. Обережно відкрутив та миттю під напором пішла вода: чорна, холодна, смердюча.
Він підскочив, послизнувся, схопився за рушник, який одразу злетів додолу. Намагаючись повернути все на місце, тільки розбризкав воду ще сильніше: калюжа полилась під килимок, той увібрав усе за десять секунд.
Обливши мокрими слідами всю квартиру, Олег нарешті згадав про вентиль на кухні перекрив подачу води. Все зупинилося.
Повернувся до ванної: там було наче після невеличкої повені. Мокрий рушник, мокрий килимок, підлога волога. З сифона ще капало.
Олег сів прямісінько на підлогу посеред коридору, у мокрих трусах, і втупився у стіну.
Перше, що спало на думку подзвонити Уляні. Навіть рука потягнулася до телефона, вже вибрав її імя, та згадав про її умову: не дзвонити з побуту.
Він відклав телефон.
Потім усе ж подзвонив. Не Уляні Дмитру.
Дімоне, ти шариш, як лагодять сифони?
Що? здивовано відповів той.
Сифон під ванною. Потік.
Та слухай, я такого не роблю, викликаю сантехніка. Запиши номер, є перевірений.
Майстер прийшов наступного дня, все зробив за двадцять хвилин, за це взяв таку суму пятсот гривень, що Олег кілька секунд мовчав.
Це нормально? нарешті спитав він.
Абсолютно, кивнув сантехнік та пішов.
Олег замкнув за ним двері й пригадав, як Уляна ніколи не кликала майстра сама купувала прокладки, щось підкручувала. Коли? Як? Він і не замислювався воно просто відбувалося.
***
Тим часом у нього визріла ідея, що здалася йому влучною.
Він подзвонив Соломії, з якою колись, двадцять років тому, трапився нетривалий роман до знайомства з Уляною. Вона вже сім років, як розлучена, це було відомо через спільних знайомих. Пару раз перетиналися на днях народження друзів короткі розмови, ввічливі усмішки.
Соломіє, привіт, це Олег Курило.
О, Олеже? здивувалася вона, але не неприязно. Скільки літ, скільки зим.
Я зараз сам живу. Можливо, сходимо повечеряти десь?
Пауза на секунду.
А ти з ким окремо живеш?
З дружиною в процесі розлучення.
Ясно, сказала вона, і голос її став обережнішим. Давай зустрінемося.
Зустрілися у кавярні в центрі. Соломія у красивому пальто, підтягнута, коротка стрижка. Олег помітив, що виглядає вона добре. Випили по келиху вина, поговорили про спільних друзів, вона спитала:
А чим зараз займаєшся?
Як і раніше. Начальник відділу закупівель у будівельній компанії.
А живеш тепер де?
Орендував на вулиці Вербицького.
Зручно там?
Хотів сказати «так», але вимовив:
Ну, так собі… Пральна машина погано віджимає, плита трохи барахлить.
Соломія подивилася на нього з виразом, який розпізнав не одразу: співчуття, не більше.
Ясно, знову сказала вона.
Далі розмова не пішла. Вона розповідала про свою доньку, яка вже заміжня, він про Максима. Випили ще по келиху, вона попрощалася «завтра рано вставати».
Додому повернувся у холодильнику пусто, магазини вже закриті, з шафи дістав пачку вермішелі та заварив окропом із чайника.
Соломія більше не зателефонувала. Він теж.
***
Близько цього ж часу він спробував зустрітися з друзями. Дмитро «Давай у пятницю, але до восьмої, в Оленки батьківські збори, треба вдома бути». Андрій «В принципі, можна. Але підвези мене потім додому, я не пю їду в суботу з дружиною до її батьків, треба бути свіжим».
Вдома втроє в барі біля метро випили по кухлю, поговорили про футбол, роботу.
Дмитро спитав:
Ну як воно, на волі?
Нормально, відповів Олег.
Уляна не дзвонить?
Ні.
Дмитро й Андрій переглянулися.
Взагалі не дзвонить? уточнив Андрій.
Взагалі.
Цікаво, пробурмотів Дмитро. Моя б уже тричі на день телефонувала.
Уляна не дзвонить, повторив Олег.
Знак, задумливо сказав Андрій.
Дмитро закрутив кухлем у руках.
Це або добре, або погано, кинув.
В якому сенсі погано?
В сенсі, що їй добре і без тебе.
Олег допив пиво. Не хотів про це думати. Точніше думав щодня, тільки не зізнавався.
О восьмій Дмитро глянув на годинник, встав. Андрій теж попрощався. Всі пішли кожен до своєї дружини, зборів, батьків.
Олег залишився сам, замовив ще один кухоль і просидів до закриття.
***
У перші дні після його відїзду, Уляна й справді відчувала щось подібне до розгубленості, але не таку, як очікувала. Не порожнечу без нього, а радше дивне відчуття надміру простору, наче хтось переставив меблі, і неможливо відразу сказати, добре це чи ні.
Вона подзвонила подрузі Зінаїді на другий день.
Пішов, сказала Уляна.
Як пішов? Куди?
Орендував квартиру. Каже задихається.
Зінаїда помовчала, потім видихнула:
Улька, а ти як?
Якщо чесно нормально. Дивно навіть.
Плачеш?
Не плачу. Отаке…
Може, пізніше накриє?
Може. Побачимо.
Подзвонила й Ірина, з якою познайомились ще у жіночій консультації двадцять пять років тому.
Слава богу, сказала вона. Я тобі десять років казала.
Що саме?
Що ти жила як домогосподарка без зарплати.
Іро, навіщо так.
А як? Ти коли востаннє робила щось для себе?
Уляна задумалася і лише через хвилину згадала:
Рік тому стригла волосся.
Ось.
Наступного тижня Ірина запропонувала йти на йогу. Уляна спершу відмовилася, потім погодилася. Одягла старий спортивний костюм, що припадав пилюкою, і швидко зясувала зовсім не гнеться.
Нічого-нічого, сказала тренерка з кісочкою. Усі так починають.
Через два тижні вже вдавалося трохи більше. По заняттях вони з Іриною заходили до кавярень, розмовляли годинами. Уляна здивувалася вже давно не просто сиділа ось так, не думаючи, що чоловік ось-ось повернеться і треба б вечерю готувати.
По вечорах почала читати. До цього книжки були на тумбочці як декорації засинала на двадцятій сторінці. Тепер могла читати годину.
Один раз подзвонив Максим.
Мамо, тато каже, що живе окремо.
Так, усе так.
А у вас як?
По-різному, Максимку Якщо чесно мені добре.
Він замовк.
Мамо, ви розлучаєтеся?
Не знаю ще. Не думала про це.
Ти не засмучена?
Я здивована. Але не засмучена.
Ну добре, сказав він нарешті. Якщо що телефонуй.
І ти також дзвони, не тільки на свята.
***
Був один момент вона зупинилася посеред кухні: мила чашку, звичайну ранкову чашку, і подумала: двадцять шість років. Це ж більша частина життя. Усе було і добре, і складне. Перша квартира, як ремонтували власноруч, стерши шкіру з рук. Максим, маленький, у зеленці по колінах. Море пятнадцять років тому, сміх усі три дні, і вже не памятаєш через що, лиш сміх лишився у памяті.
Усього цього вже не буде точніше, воно просто залишиться в минулому, як фото в альбомі.
Вона стояла біля вікна, доки це відчуття не минуло. Минуло за кілька хвилин.
Підсушила чашку, пішла складати форму на йогу.
***
Євген зявився раптово.
Сусідка знизу, Валентина Семенівна, вісімдесятирічна, з гарною памяттю й любовю до балаканини на сходовій клітці, попросила Уляну вкрутити лампочку син приїде аж за тиждень, а темно. Уляна змінила лампочку, заодно випила чаю. Якраз зайшов син Валентини Семенівни, але не той, на якого чекали інший, несподівано.
Євген років сорока восьми, борода, добра куртка, очі втомленої людини, що багато працює.
Мамо, знову експлуатуєш сусідів? посміхнувся він, побачивши Уляну.
Уляна сама захотіла, відповіла Валентина Семенівна з гідністю.
Євген подякував.
Вони постояли у дверях хвилин десять. Виявилося, він також у будівельній галузі, але в іншої компанії. Вона згадала, що працює бухгалтеркою. Він попрощався.
Через кілька днів знову подзвонив приніс мамі продукти, а заодно вручив Уляні коробку цукерок на знак подяки.
Та не варто, сказала Уляна, але цукерки прийняла.
Можна зайти на хвилину? спитав він. Хотів спитати про вашого Олега моя мати казала, він у постачанні працював, а у мене якраз питання по постачальниках.
Уляна трохи помовчала:
Олег зараз окремо живе. Але можу дати його номер.
Ясно, сказав Євген, обличчя лишилось спокійним. Не буду турбувати.
Пішов. Через тиждень знову подзвонив знайшов іншого постачальника і запропонував просто випити кави як сусіди. Уляна подумала погодилася.
Сходили у кавярню на сусідній вулиці. Говорили про роботу, маму, район. Він був уважний співрозмовник, не перебивав, іноді сміявся над своїми ж жартами.
Ви давно одружені? спитав він якось, просто, без натяків.
Двадцять шість років. Або була двадцять шість, поки не ясно.
Буває, сказав він, не розпитуючи.
Це їй сподобалося.
Зустрілися ще раз, далі ще. Він не наполягав, просто іноді телефонував, питав: як справи? Це відчувалося як свіжий вітерок після двадцяти шести років зобовязань.
***
Олег тим часом почав помічати у собі нове.
Наприклад, він зовсім не вмів чекати. Раніше не треба було: їжа зявлялася сама, речі пралися, якщо щось ламалося лагодилось само собою. Тепер слід було чекати, поки висохне білизна, закипить чайник, прийде майстер. Або коли мине застуда на другому тижні лежав сам у квартирі з температурою тридцять вісім, запивав пігулки теплою водою з-під крана.
І ще він не вмів їсти на самоті. За двадцять шість років поруч завжди хтось був: спершу Максим, потім лише Уляна. Вона або говорила, або мовчала, але то було живе мовчання. А зараз тиша зовсім глуха.
Став вмикати телевізор під час їжі. Трохи допомагало.
Майже через три тижні подзвонив Максиму.
Привіт, синку.
Привіт, тату. Як ти?
Нормально. Живу на Вербицького.
Знаю, мама казала.
А як мама?
Максим замовк на секунду.
Добре. Каже, що йде на йогу, з подругами зустрічається.
Олегу стало не по собі.
Не сумує?
Тату, ти телефонуєш, щоб спитати, чи сумує мама?
Ні, я просто питаю.
Вона нормально. Ти теж. І це добре.
Олег поклав слухавку. Відчуття не мав змоги визначити не образа, щось інше, як коли заходиш у кімнату і не памятаєш, навіщо.
***
На двадцять третій день зустрів у ліфті сусідку три з половиною десятки років, симпатична, Каріна. Вона сама сказала імя.
Ви новий мешканець?
Тимчасовий, відповів він.
А, розїхалися з дружиною?
Він здивувався її прямоті.
Ну так.
Буває, сказала вона. Ви з третього? Там де Микола Іванович, що по ночах співав?
Ні, з четвертого. Де фіранки гірчичного кольору.
А, це Данилович здає. Він завжди холостякам здає каже, сімейники це проблеми.
Каріна жила на першому. Працювала у ветклініці, мала кота і багато вазонів на підвіконні.
Раз він допоміг донести важкі сумки з магазину. Вона запросила чаю. У неї було затишно і пахло корицею на кухні. Вони трохи поговорили. Вона була приємною, уважною. Але Олег подумав: у неї чисто, а вдома в нього гора немитого посуду.
Ще декілька разів бачилися у підїзді, спілкувались біля поштових скриньок. Нічого не сталося і не могло: він ще був наче незавершена думка, щось недосказане.
Раз вона спитала:
Ви тут надовго?
Не знаю.
Ви схожі на людину, яка ще не вирішила, куди йде.
Напевно.
Це нормально, сказала вона. Головне не зависати. Я після розлучення два роки нічого не робила, потім пошкодувала.
Олег це запамятав.
***
На тридцять перший день він поїхав на ринок і купив хризантеми. Не тому, що треба, а просто стояв перед прилавком і згадав: Уляна завжди любила білі хризантеми, казала, що троянди занадто зобовязують.
Купив великий букет, простягнув триста гривень, поїхав на бульвар Лесі Українки.
У метро тримав квіти, люди дивилися хтось з усмішкою, хтось байдужо. Олег думав: що скаже? Як вона відчинить двері? Мабуть, здивується, може, зрадіє. Все ж таки двадцять шість років разом.
Натис кнопку дзвінка. Нова кнопка такої раніше не було.
За дверима послышалися кроки. Потім голоси: жіночий її, чоловічий не його.
В душі похололо.
Двері відчинили на ланцюжок новий, раніше не було. У щілині обличчя Уляни. Вона подивилась на нього й на квіти. Спокійно.
Олеже.
Уль, я приїхав.
Бачу.
Ось, він підняв букет.
Вона дивилась без злоби, без сліз, без болючої суміші емоцій, на які він чекав.
Олеже, я не відчиню.
Чому?
Бо поміняла замки.
Я бачу Але чому?
За її плечем промайнула чиясь тінь, чоловічий силует. Олег простежив очима.
Хто це?
Це не твоє питання, спокійно сказала Уляна.
Уль, зачекай. Я я багато зрозумів…
Що саме?
Він відкрив рота, закрив. Знову.
Що мені було добре з тобою. Я не цінував. Це була помилка.
Вона подивилася крізь ланцюжок:
Олеже, ти зрозумів лише, що тобі було добре. Та ти не зрозумів чому. Тобі бракувало не мене, а того, що хтось прасував твої сорочки.
Несправедливо, прошепотів він.
Можливо. Але це правда.
Уляно, двадцять шість років
Я знаю. Були хороші роки. Але я не хочу ще двадцять шість.
Ти не даси мені шанс?
Довга тиша. Нарешті:
Знаєш, що цікаво, Олеже? Я теж почала дихати. Виявляється, теж задихалась. Тільки не говорила про це.
Він стояв із хризантемами.
Уль…
Йди, Олеже. Подзвони Максиму. Просто поговоріть. Не про мене
Двері зачинились. Тихо, без грюкоту. Клацнув замок.
Він постояв. Букет опустився майже до підлоги. Хризантеми свіжі, пружні, вони не знали, що трапилось.
На сходах тихо. За стіною телевізор.
Олег розвернувся і пішов до ліфта.
***
Натис кнопку, ліфт приїхав одразу. В дзеркалі побачив себе: чоловік із букетом, у гарній куртці, трохи помятий, наче з ним щось щойно відбулось: чи закінчилось, чи почалося.
Вийшов на вулицю. Було темно, горіли ліхтарі, люди поспішали у своїх справах. Олег понісся до метро.
Поряд на лавці старенька годувала голубів. Олег поставив хризантеми біля неї.
Візьміть, якщо хочете, сказав він.
Баба глянула на нього, на квіти:
Гарні квіти… Не взяли?
Не взяли.
Буває, кивнула і повернулася до голубів.
Олег пішов далі. Вулиця жила своїм як завжди. Десь у цьому місті Уляна зачинила за ним двері й повернулася до нового вечора й нової себе. Десь додому їхав Максим, якому слід подзвонити просто так, без причини.
Десь у квартирі з жовтими фіранками стояв немитий посуд.
Олег дістав смартфон.
***
І вже у метро, довго дивився у чорне скло вікна, де лише відблиски його самого.
Дивна річ думалося йому. Просто дивна річ.
Потяг котився вперед. На станції виходили й заходили люди: молоді, старші, стомлені, енергійні, з сумками, телефонами, книгами. Нікому не було діла до нього, до його хризантем, до двадцяти шести років, до закритих дверей.
Вийшов на своїй станції, піднявся нагору.
Холодний вітер ніс запах першого снігу, хоча до нього ще далеко вже відчувалось у повітрі.
Олег завмер, підняв обличчя, подивився на небо.
Звичайне нічне небо.
І пішов додому.
***
Тієї ж ночі, близько другої, Олег не спав і дивився в стелю. Квартира була як і завжди ці три тижні: гірчичні фіранки не пропускали світло, холодильник гудів.
І тут він згадав одну річ.
Вісім-девять років тому їздили з Уляною на дачу до її батьків. Вечоріли на веранді з чаєм, мовчали. За городом темний ліс. Уляна мовчала, він мовчав і то було гарне мовчання, живе, коли мовчати не тисне.
Він тоді подумав: ось вона, тиха щасливість.
І промовчав.
Просто подумав і забув.
Лежачи на дивані чужої квартири, намагався згадати, коли востаннє думав таке.
Не згадав.
За вікном стало падати щось схоже на сніг перший цьогоріч, невпевнений, рідкий.
У квартирі спокій.
***
Вранці встав, поставив чайник і подумав: варто купити нормальні чашки ті, що залишились від господаря, були зі сколом.
Потім подумав, що треба подзвонити Максиму.
Потім згадав, що на роботі через тиждень квартальний звіт, треба надолужувати.
Потім згадав те, що сказала Уляна. Виявляється, вона теж задыхалась.
Він про це не знав. Чи знав, але не вважав важливим. Вона завжди була поруч, все робила і він не питав, чи вона цього хоче, чи подобається їй. Вона стала частиною побуту, який він сприймав як клітку, не задумуючись, що й для неї ця клітка цілком могла бути тією самою, тільки вона ще й прасувала його сорочки.
Чайник засвистів.
Він налив собі у надщерблену чашку, сів до столу.
За вікном падав сніг.
Олег взяв смартфон, знайшов у контактах імя: Максим.
Відклав.
Потім знову взяв.
Максиме, привіт, татко. Просто так подзвонив, без приводу. Ти не зайнятий?
Ні, здивовано відповів Максим. Що сталося, тату?
Як ти?
Нормально. Роблю. А у вас сніг випав?
Щойно почався.
У нас теж.
Кілька секунд мовчання хорошого, живого.
Тату, про себе спитав Максим, ти як?
Олег подивився у вікно. Сніг падав рівно й біло і нічого ще не було ясно.
Розбираюся, сказав він.
Ну, якщо що дзвони.
Буду дзвонити. І ти дзвони не тільки на свята.
Домовились, сказав Максим.
Попрощалися. Олег допив чай. Чай був нормальний.
За шибкою падав сніг.
***
У цей же час, у іншій частині міста, Уляна теж дивилася у вікно. Поруч чашка кави, у кімнаті тепло й спокійно. Євген вже пішов не ночував, так домовилися: не поспішати, нікуди не тягнути.
Вона думала про Олега. Не з болем чи радістю просто як про людину, з якою прожито стільки літ. Він стояв із квітами, великий, трохи спантеличений, з виглядом того, кого життя вже вчить, але до кінця ще не навчило.
Вона не злилася. Злість минула за перші дні. Спершу відмітила: відчуває досаду, хоча ззовні спокійна. Потім злість зникла. Залишилась рівна, стійка впевненість.
Вона набрала Зінаїді: завтра йдемо на йогу? Відповідь миттєва: чекала на твоє повідомлення. Йдемо.
Уляна посміхнулася і поставила чашку на стіл.
За вікном теж ішов сніг.
***
Цього ж вечора Олег подзвонив господареві і спитав: чи можна оренду продовжити ще на два місяці.
Можна, промовив той, тільки вперед.
Далі Олег пішов у хозмаг, купив гарні чашки дві. Потім подумав і взяв третю.
У продуктовому набрав бульйонного набору, цибулі, моркви, картоплі. Знайшов в телефоні простий рецепт супу. На четвертому кроці: солити до смаку.
Він стояв над каструлею, думаючи, що означає «до смаку». Поклав сіль трохи задурно, але суп усе ж вийшов їстівний.
Поки їв було тихо.
В цій тиші суп був зїдабельний.
***
Життя тривало, як завжди: без попереджень і пояснень. Уляна ходила на йогу, іноді зустрічалась із Євгеном, що був добрим чоловіком і нікуди не поспішав. Олег жив на Вербицького, варив суп, зрідка телефонував Максиму, раз на тиждень Дмитрові та Андрію, ті вже приходили без дружин і сиділи трохи довше.
На розлучення так і не подали. Не через рішення, а просто обом поки не хотілося зусиль.
Якось вона зустріла його у магазині, в тому ж на Лесі Українки, де вони двадцять шість років робили покупки разом. Олег стояв біля кефіру, вивчав етикетку з таким серйозним виглядом, ніби від того залежить усе життя.
Вона підійшла ззаду.
Олеже.
Він обернувся. Подивилися одне на одного. Вираз обличчя трохи змінений, наче уважніший, став стрункішим.
Привіт, Уляно.
Привіт. Ти виглядаєш нормально.
І ти.
Мовчання.
Кефір вибираєш? спитала вона.
Так, не можу вирішити.
Оцей хороший, вказала вона на пляшку.
Дякую.
Він взяв пляшку. Вона своє і пішла далі. Він у свою сторону.
На касі опинились поряд у сусідніх чергах. Вона пробила покупки, він свої. Разом вийшли з магазину.
Ну, сказав він. Бувай.
Бувай, відповіла вона.
Вона пішла направо, він наліво.
