Я з чоловіком залишили квартиру нашому сину, а самі перебралися в село. Він же, разом із невісткою, переїхав до її мами, а нашу двушку просто здав.
З Олексієм ми узаконили стосунки, як мені було двадцять три. Чесно кажучи, вже носила під серцем наш скарб. Обоє з вищою освітою закінчили педагогічний, хоча багатих дядьків чи тіток у нас не водилося. Все, що маємо, досягли власним горбом.
На роботу побігли ще, коли синові не було й року. Годували малого з пляшечки ще в пологовому, бо через нерви та попсову їжу молока в мене й не зявилося. Як Івасю стало майже одинадцять місяців, здали в ясла. Там його швидко навчили їсти ложкою, самому на горшок і навіть засинати без колисання. А ми з чоловіком на праці.
Спочатку тулитися довелося в орендованій однокімнатці, потім купили свою, а коли трохи склали взяли двокімнатну. Але ж село в нас рідне; земля кличе. Вирішили купити клаптик під хату. Так кілька років тому й зробили. Олексій збудував затишну хатку з двома кімнатами все своїми руками. Пічка новенька, подвіря рівнесеньке, меблі все по-людськи.
Було би жити й купатися в меду! Обоє вже по сорок шість, нарешті могли подихати на повні груди. Але гени не сховаєш. Іван, наш син, в двадцять три надумався свататись. Уляна (оце вже справжнє українське імя!), його обраниця донька заможних батьків. Разом на юрфаці навчались. Вирішили, що весілля мусить бути.
І понеслося. «Хочу ресторан із золотим унітазом, хочу лімузин, хочу подорож у Карпати й окрему квартиру!»
Давно у мене крутилося в голові: а чи давала я сину ту любов, якої мала б? В ясла рано, у школу рано. Ми з Олексієм все в роботі, як ті бджоли. Бо хто ж, якщо не вчитель, має дбати про чужих дітей? От і росла дитина самотужки. Бабуся й дідусь далеко. Єдине, чим відшкодовували матеріальним. Іграшки наворочені, крісла з підлокітниками, одяг сучасний, платне навчання, машина «Ланос» на вісімнадцятиріччя.
З часом вирішили: оновимо ще й йому все житло. На весілля витратили всі заощадження. Разом з чоловіком вирішили подарунок молодим буде квартира. Нехай дітям легше, аніж нам. Папа й мама нареченої гроші теж вкладали, але свою Уляну ліпше обсмоктали хутрами й коштовностями. Ще й меблі в них не в кожного мера такі є. Особняк у пригороді в них на три поверхи, машини аж три під двором все по-заможняцьки!
Поволі наш Іван почав губитися. То раз на місяць дзвонить, то взагалі не зявляється. Мамин брат йому й роботу підшукав в якійсь солідній компанії охоронцем.
А далі рівно на базарі зіткнулись із сусідкою. Каже: «Ваш син, до речі, давно вже не живе у тій квартирі. Вони обидва переїхали до Уляниної мами. А вашу квартиру здають!». Чоловік мій аж посірів. Я його, як могла, заспокоїла. Дзвоню Іванові, а він мені грубіянив у відповідь: «Ви ж самі нам квартиру дали, за що тепер чіпляєтесь? Грошей ваших ніколи не було. Ви тільки дбали, щоб нам було краще, ніж вам самим. Зате тепер я сиджу на шиї у тещі, а ви звичайні вчителі. Мені соромно».
Що тут скажеш? З Олексієм вирішили боротись за справедливість. Пішли до адвоката. Той нам і каже: «Якщо не було офіційної дарчої, власник той, на кого оформлена власність. Син діяв неправомірно, не маючи документів».
Ну, ми вирішили: судитись із сином не будемо. Пішли до квартирантів, пояснили ситуацію. Люди виявились хороші, все зрозуміли й переїхали без суперечок. А ми назад повернулись у свою квартиру. Але із сином не спілкуємось. У чоловіка душа болить і в мене так само. Можливо, з часом помиримось, а поки жонглюємо тарілками і мріємо про кращий урожай картоплі.
Ну, життя вчить, що сімейна ідилія це не завжди з рестораном, але з тарілкою борщу точно!
