Щоденник, жовтень
Сиділи сьогодні з пані Василиною на лавці біля кладовища у центрі нашого містечка. Вона біля могили чоловіка впорядковувала, я у своєї дочки. Слово за словом, розговорились про життя-буття, про долю… Памятаю, як сказала їй: «А я свого чоловіка не любила». Сказала наче буденно, а сама й задумалася.
Скільки ж ви прожили разом? питає.
Та порахуй сама. З 1971 року розписались відповідаю, а в грудях щось заворушилось.
А як це не любила? Вона дивується А я памятаю, як було: за назло вийшла заміж. Хлопець один подобався, та покинув мене й до подруги моєї перекинувся, і тоді я вирішила першою заміж вискочити. А тут Юрко Тихий, закоханий у мене, слідував за мною тінню.
Весілля памятаю, плакала все село гуляє, всі веселяться, а я думаю: закінчилася моя молодість. Гляну на Юрка дрібний, худорлявий, з куцою стрижкою, залисини вже, костюм неначе з чужої спини. А він щасливий, мені в очі заглядає Думаю: як же так сталося?
Почали жити у його батьків у Волині. Вони золоті люди, за мною, немов за коштовною зіркою доглядали, а я на них була сердита, командувала й на матір Юрка кричала. Вранці прокидаюся черевики вже чисті, то Юркова мама попіклувалась. А я все одно фортелювала Не любила, і через це сама собі дошкуляла.
Юрко якось сказав: «Їдемо на будівництво на Сибір і грошей підзаробимо, і станемо самостійні». Я на радість аби далі звідти, доля вже втратила вагу. БАМ тоді гремів, молода комсомолія. Нас розділили у вагонах жінок окремо, чоловіків окремо. Мене не цікавило, як там Юрко я одразу потоваришувала з дівчатами, пироги, що свекруха напекла, роздала всім. Юрко потім на зупинці прибіг, їсти шукає встидно стало, сказала, що вже все доїли. А він усміхнувся: «Там у чоловіків повно всього, мене теж пригостили». І побіг назад. А я розуміла не компанійський він, соромязливий, не попросить стороннього. Хотів мене заспокоїти
Нашу жіночу бригаду поселили в бараці тридцять пять дівчат у одній кімнаті, чоловіки окремо. Юрко під вікнами стоїть, чекає, а я носом кручу, показую, як зайнята. Всі злі на мене: «Чоловік же ж!» А мені байдуже: подумаю, впораюся сама.
Два роки минуло любові так і не зародилось, дітей не було, думала розлучусь. І тільки з жалю ночувала з Юрком інколи.
І тут зявився Гришко кремезний, чорнявий із хвилястим чубом. Тоді і пиво чеське було, і ковбаса, і концерти інше життя. Познайомилися ми з Гришком через дівчат з усіх на мене погляд поклав. Я закохалась стрімголов аж голова обертом.
Юрко мені казав, просив не йти а мені було байдуже. Окрему кімнату якраз дали, але я вже переїхала.
Гришко ж потім почав з бухгалтеркою Катериною гуляти. Коли сказала, що вагітна він мене обрізав словом, при всіх принизив, наговорив, нібито я до нього присмокталась через слабкого чоловіка.
Юрку, звісно, передали добрі люди. А він тоді на Гришка мало не з кулаками кинувся. Після бійки Юрка потрапив до лікарні. Памятаю, їду лаю його водієві, навіщо Якому Гришкові він суперник? В лікарні Юрко лежить, побитий, нога в гіпсі. Я злість, жалість перемішані: «Навіщо ти це зробив?» А він тихо: «За тебе»
Я вже й сама не знала, чий той хлопчик буде. І з Юрком інколи Вагітну відправили у село, треба було пояснювати людям, а в селі ж язики довгі А я щодня до Юрка в лікарню не з кохання, а з обовязку.
Як тільки Юрко на милицях став ходити, підійшла, стоїмо біля вікна, він у лікарняній піжамі, згорблений, посивілий з горя. Каже: «Не розлучайся, поїдемо десь, дитина хай буде моя». А я: «Нащо?» а він: «Бо люблю».
Потім переїхали ми на Забайкалля. Юрко був дуже тихий, але на роботі його цінували став бригадиром, поїздив регіонами, з подарунками завжди додому приїжджав. «У мене дружина вагітна!» хвалився всюди.
В пологовому побачила чорнявий, Гришків. А Юрко посміхається, мало не плаче від радості, коли забирали сина додому. Максимко нелегким був, хворів часто, кричав багато. Юрко змучився, але слова не сказав. За рік народила Машу назвали на честь його матері.
А з Юрком тоді нічого не відчувала. Ні любові, ні ненависті. Діти були малі, вся увага їм. Юрко помагав: прибирав, прасувала, з дітьми гуляв, навіть білизну хотів полоскати, як я захворіла. «Вода крижана, ти мені хвора не потрібна!», говорив. Я аж злилась від такої його турботи наче жінка поводиться.
Син підліток став, і вже до міліції діло. Максим на обліку стояв. Там я познайомилась з оперуповноваженим Сергієм. Розумний, небайдужий до сина, з Юрком не зрівняти той не може ні слова різкого сказати. Я з Сереєм потоваришувала, він ради кращої пропонував: «Кинь чоловіка, все одно не любиш»
Юрка відправили на навчання у Київ, а я залишилась із дітьми в новій квартирі в Новосибірську. Юрко казав: «Не хочеш не поїду». Я тільки й відповіла: «Їдь»
Одного вечора перечитувала його листа й серце стислося. Писав: «Розумію, що життя тобі зіпсував, бо не була щаслива. Якщо скажеш не повернусь. Дітей не залишу, надсилатиму половину зарплатні. Хай буде щастя тобі, всього доброго» Таке світле було те прощання, без докору, без образи.
Вечори стали самотні. Подруга Ольга говорила: «Олю, ти хіба не бачиш? Юрка таких чоловіків мало» І я, прокинувшись одного ранку, зрозуміла: що я роблю? Людина все життя біля мене, і я тільки безчестя йому чинила.
Пригадала: як захворіла, лежала під крапельницею саме Юрко бігав за ліками, з лікарями розмовляв, навіть санітарку наняв. Як посилку чужу випадково забрали, Юрко по завірюсі її в сусіднє село повертав, обморозився, потім хворів І тоді я зрозуміла більше нікого мені не треба, тільки його.
Поїхала до Києва сама, дітей залишила Олі. Їду потягом, цілу ніч не сплю як Юрка зустріти, що сказати? На підїзді познайомилась із його колегами, зустріла на сходах. Юрко виходить із гуртом, у кепці, з портфелем. Я завмерла. Він пройшов повз, не впізнав. Озвалась розгублений, закляк на місці. Впали портфель і зошити так довго обіймалися, що слів не вистачало.
Друзі сміються: «Оце так любов, кажуть, скільки років разом, а так зустрілись, наче вперше!» Я теж сміялася крізь сльози.
Василина теж витирає сльози: «Дожили до старості разом?» питає.
Аж ніяк, кажу. Тут нашого сина поховано, не стало Максима. Спився, в тюрмі сидів Пережили з Юрком усе. А Юрко живий, слава Богу, зараз доньці допомагаємо. Он і він йде, мене забирає. Забалакалась я.
Юрко підходить повненький, у чорній куртці та шапці з овчини. Питає, чи не втомилась. Я з плеча йому смітинку змахую, сама ж важке відро несла, аби його не мучити. Чи жалість це була, чи кохання не знаю. Йшли разом по осінній алеї, а Василина напівголосно побажала щастя.
Поглянула ще раз на фотографію Юрка на памятнику сина. Зрозуміла: щастя не приходить саме. Воно є тоді, коли його пускаєш у своє серце. І є справжнє щастя любити й бути коханим.
