Ой, дівча, слухай, ця історія Я стану бабусею Але як змиритися, що вона старша за мого сина на 12 років?
Буває, особливо після розлучення з Ігорем, мені хочеться зникнути. Втекти далеко від сусідів, подруг, родичів, навіть від свого відображення у дзеркалі. Сховатися, щоб перепочити, дати змученому серцю тишу і шанс почати знову.
У такі хвилини я беру книжку, вкриваюся пледом, влаштовуюсь на дивані у новій квартирі (купила після поділу майна) і просто дихаю свободою. Син заходить рідко Олег, мій єдиний, нещодавно відсвяткував двадцять пятий. У нього свої справи: робота, друзі, життя. Він не тягне мене, не вимагає уваги. І я вдячна за це, хоча іноді дуже самотньо.
Сім місяців тому в сусідню квартиру заселилась Марія. Жінка з міцним поглядом і мякою усмішкою, років за тридцять. Відразу сподобалась чемна, щира. Швидко порозумілися. То вона мене на каву запросить, то я її на чарочку вина.
Виявилось, життя у Марії було нелегким: два розлади, викидень, безпліддя. Кожен раз, коли вона про це згадувала, очі ставали мокрими. Але головне вона мріяла не просто про дитину, а про міцну родину, про чоловіка, який буде поряд і в радості, і в горі.
Я, з висоти свого досвіду, намагалася її переконати: кажу, не обовязково шукати кохання всього життя можна знайти просто добру людину, донора, і народжувати для себе. Головне дитина. А чоловіки ну, приходять і йдуть. Але Марія була непохитна. Їй потрібна була не тільки материнська, а й подружня любов.
От на Михайла мої іменини я запросила лише Олега. Треба було спокійно поговорити, адже він щойно розійшовся з дівчиною, з якою жив три роки. Та обрала іншого заможнішого, старшого, «перспективного». Олег переживав, і я шукала для нього слова, підбадьорювала, нагадувала, що все попереду.
І раптом дзвінок у двері. На порозі стояла Марія з розкішним букетом. Ми з Олегом запросили її до столу, вечір пройшов тепло. Їли, пили, сміялися. Олег уперше за довгий час залишився ночувати. Я була щаслива мій хлопець нарешті посміхався.
Минули тижні. Олег став частіше заходити. Марія ж навпаки, віддалилася. Але виглядала інакше ніби світліша, спокійніша. Коли я запитала, чи не сталося чогось доброго, вона загадково посміхнулась: «Може. Поки рано казати».
А потім насталий Валентин. Вранці Марія подзвонила: «Тримайте за мене кулачки. Сьогодні важливий день». Ввечері я побачила, як вона повертається з великим букетом троянд. Одна. Ні чоловіка, ні супроводу. Мені навіть трохи шкода її стало.
За кілька хвилин знову дзвінок. Відчиняю, а переді мною Олег. А за ним Марія. Вони соромливо переглянулися, і син, прочистивши горло, видихнув:
Мам вітаю! Ти скоро станеш бабусею.
У мене підкошилися ноги. Ця Марія? Моя сусідка-подруга? Та сама, якій я радила не тягнути, народжувати, шукати донора А виявилось, донор мій син.
Боже, на що ж я її підштовхнула І як тепер змиритися з різницею їй 36, йому 24. А я ж щиро бажала їй щастя. Але не з моїм сином!
Тепер я сижу в тиші й думаю: що робити? З одного боку онук чи онука. Радість. З іншого шок і біль. Але ж серце воно теж хоче тепла. Може, вони знайшли своє щастя в цьому дивному, нерівному союзі?
Напевно, мені доведеться вчитися пробачати. Змирятися. І памятати, що життя не завжди йде за сценарієм. Але якщо у ньому зявляється дитина значить, воно триває.
