Я дивилася їй у вічі й не стрималася: «Якби в тебе була хоч крапля совісті — ти б раз навіть помила за собою посуду». А син звинуватив мене, ніби це я руйную його сім’ю.
Мені ледь виповнилося двадцять два, коли чоловік нас кинув. На руках — дворічний Дениско. Він, мабуть, не витримав тягаря звичайного життя: робота, гроші, турбота про сім’ю. А йому хотілося легкості, гульні, молодих дівчат. І він пішов. Просто одного дня не повернувся додому. Неважливо, яким він був чоловіком — удвох якось легше. А теред все впало на мої плечі.
Дениско пішов у садочок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, поверталася ледь жива. Але в домі завжди було прибрано, на плиті — гаряча юшка, дитина — вимита, сита, у випрасуваному. Так мене виховала мати. Тодішні жінки були з іншого тіста.
Не заперечу, Дениска я зіпсувала. У двадцять сім він навіть яєчню не вміє зварити. Усе робила за нього. А потім він одружився. Я навіть відчула полегшення: нехай тепер дружина доглядає. А я, нарешті, займуся собою. Може, візьму підробіток або просто відпочину після цих довгих років. Та не тут-то було.
Денис заявив: «Мамо, ми з Олесею трохи поживемо в тебе, поки не влаштуємося». Що ж, пустила. Подумала — молоді, нехай. Олеся буде готувати, прати, доглядати за домом, як і належить дружині. Я потерплю. Та вийшло навпаки.
Олеся виявилася… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не прає — ні своїх речей, ні Денисових. Навіть чашку за собою не сполосне. Три місяці я жила, як в гуртожитку — хіба що чергування по кухні не розписували. Готувала на трьох, мила, забирала, виносила сміття. А вони? Олеся днями гортала телефон або гуляла з подружками. Денис працював, а вона ледачила.
Коли я поверталася після зміни, то бачила справжнісінький безлад. Брудна посуда у мийці, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні супу, навіть вареників. Усе лягало на мене: зайди в магазин, купи продукти, звари, а потім ще й вимий усі сліди після них.
І так тривало. Одного разу Олеся підійшла до мене на кухні, коли я мила посуд, і спокійно поставила біля раковини тарілку. Стару, зі шматочками їжі та мошками. Видно, пролежала в її кімнаті не один день. Я не втрималася.
Сказала: «Олесю, якщо тобі не байдуже — прибери за собою. Хоч раз. Я не прислуга. Я працюю, втомлююся. Ти молода, здорова, доросла жінка. Невже складно просто вимити тарілку?»
А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони зняли квартиру й пішли, навіть не попрощавшись. А Денис потім мені заявив: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі все не так. Ти прискіпуєшся». Я? Я, яка їх годувала, прибирала, терпіла цю бездіяльність місяцями?
Більше я не втручаюся. Тепер у моєму домі чисто і тихо. Доглядаю лише за собою. Яке щастя — приходити додому й не бачити запеклого каструльника на плиті. Сьогоднішня молодь не знає, що таке праця. Усім подавай усе готове. А поваги — ані крихти.
