7 березня 2019 року, Київ
Шукаю жінку на ім’я Олександра. Вже обійшов четвертий двір у центрі старого Подолу, де вузькі проходи ведуть у «колодязеві» двори, зарослі талим снігом. На дитячому майданчику хлопчаки ганяють шайбу по калюжах, розбризкуючи воду. Але мені зараз не до дитячого галасу.
Я зупиняюся під аркою, вдивляюся у двір. Як важко витягнути з глибин памяті хоча б натяк на колишнє все змінилося. Справді, стільки років минуло. Колись тут не було ані гаражів, ані нових підїздів, лише білизна на мотузках, лавки, флокси.
Минаю хмурий триповерховий будинок, що стоїть праворуч від арки цей будинок згадую найбільше. Етаж був другий, квартира в глибині на майданчику справа. На одвірку залишилися різнокольорові кнопки з прізвищами співмешканців.
Памятаю тут усе: вузький недоладний коридор, шершаву гардину, скрипучі дошки, зеленуватий чайник, як ми разом з Олександрою два дні намагалися впіймати таргана.
Але номеру квартири я не згадав би, хоч би як намагався. Та й номер будинку випав із голови. Такі двори на цій вулиці йдуть один за одним, і всі однакові…
Станом на зараз, я щоразу набираю домофон і питаю:
Доброго дня, я шукаю Олександру. Вам знайома така жінка?
Деякі відповідають байдуже, що такої не жили тут, або взагалі «такого». Продовжую міти по блокноті: 16 нема, 24 ні, 32а нові жильці…
Підіймаюсь старим підїздом із запиленими вікнами, запах котів чіпляється до одягу. Цей запах знайомий мені ще з молодості.
Доброго дня, чемно звертаюсь до жінки з господарською торбою.
А ви до кого? зацікавилася вона.
На другий поверх. Мені потрібна Олександра, їй під шістдесят. Чи не жили тут колись така жінка, може колись, у комуналке?
В кутовій? Там зараз Іваненки, діти бігають… Не памятаю такого імені. Я з дитинства тут, усе знаю.
Дякую, відповідаю, і на душі якось провалля.
Жінка, однак, уважна:
А прізвище?
Якби памятав… Не знаю…
А хто вона вам?
Я заминаюсь. Олександра… Саша… Шурочка… Мої почуття, моє покарання. Любов це не визначення, любов це стан. Вона є, і її нема.
Все життя я вірив, що кохання не виживає на відстані… Але чомусь не згасало, навпаки, спогади підтримували і одночасно боліли. Я винен перед Шурою. Серце зламалося ще сорок років тому.
Коли померла моя дружина, з якою ми десятиліттями жили радше поруч, ніж разом, то навіть серце не витримало і зрадило. У нашому будинку панували кітч, позолота, кришталь, рояль з бутафорськими квітами, на якому ніхто і ніколи не грав лише для видимості.
Але справжнє життя було там, де була Шура, і де я лишив серце.
Завжди все йшло за розкладом. Я виріс по «лінії», став керівником у міністерстві будівництва в Києві. Був працьовитим, розумним, рішучим підходив тестеві, який штовхав мене вгору. І одразу все ускладнилося та й дружина через двадцять років зізналася, як її батько тоді вирішив мене втримати. Але про це потім.
***
Я все ще шукаю Олександру. Запитую у бабусь на лавці може, хоч вони щось згадають, пошепки перекидаються досвідом.
Олександра? А це не та, що померла навесні? Приїздив до неї син на джипі…
Серце стискається. Як страшно боятися не встигнути. Але інша бабуся перебиває:
Ти щось плутаєш, це Анастасія, а не Олександра! Жила в тій частині будинку…
Я видихаю. Спокій оманливий подарунок.
… Осінній Київ того року був дощовим, бруківка вкривалася золотом листя, офіціоз і базар, все навколо кипіло. Я приїхав сюди на господарські збори разом із тестем із Запоріжжя. Тестеві це комусь треба, а я просто хотів гуляти. І випадково почув у метро «Золоті ворота» музику. Скрипка.
Дівчина років двадцяти, блакитний шарф, легке сіре пальто, червоні від холоду руки, на підлозі футляр для дрібних. Навколо торгівля, хатній гамір а музика глибше повсякденного шуму. Я слухав, поки не трапилося: шмаркач років на пятнадцять хвацько вихопив футляр. Я побіг за ним, закликав допомогти: «Тримайте злодія!», якийсь дядечко допоміг відбити футляр, хлопчисько втік.
Скрипка пошкоджена, я хутко збирав монети і віддав дівчині.
Не треба більше, сказала вона. Але її більше боліла не втрата грошей. Я відчув у цьому щось болісно близьке.
Пішли разом далі. Вона мовчала, неспішно ішла уздовж Дніпра, і на містку хотіла кинути скрипку у воду.
Стривайте! Не робіть цього! я схопив футляр.
Я її зганьбила… Мама забороняла грати в метро. Але тепер її нема
Мати померла. Заробляти нічим, грошей нема. Я запропонував допомогу, але ще раз отримав рішучий погляд грошей від мене вона не візьме.
То прийдіть завтра у ті ж переходи, крикнув я їй услід.
І справді, наступного дня стояв і чекав, годинами. Слухав її скрипку, приносив продукти та солодощі скільки зміг, аби підтримати. А коли зявилися «блатні», які збирали мзду з музи́к та торговців, отримав синяків більше за всіх. Міліція швидко прибралася, а мене скрипачка на свою квартиру під заштопаними сорочками.
Комуналка у центрі: висока стеля, портрет покійної матері з квітами, старе піаніно під білою серветкою, кілька книжкових полиць.
Ті кілька ночей все життя у мініатюрі. Я кохав її ще до того, як сказати. Ми ловили тарганів, пили чай без цукру. Вона читала вірші Ліни Костенко, я обіцяв повернутися з Запоріжжя. Вона чекала.
Та у ранковому дзвінку докір тестя: «Кримінальна справа! Життя під загрозою! Одружишся на моїй дочці допоможу, інакше…» Я намагався витримати, але серце стискав страх. Мене посадять. Допоможе лише «споріднення» з системою.
Я поїхав, не попрощавшись. Довго ходив у собі самотністю.
***
Тепер вряди-годи здається, що бачу її. Ось дівчина у блакитному, така ж хода. Кричу: «Шуро!». Жінка повертається: чужа, хоч і теж Олександра.
Останній шанс крамниця музичних інструментів. Привітна дівчина за прилавком: «Олександра Плахотнюк? Знаю, живе тут у дворі, з родиною, синочок у неї, років вісім…»
Після цих слів ледве втримався на ногах.
У тому дворі, біля тополі, вже живуть інші. Зустрічаються мені старенькі:
Ой, Шурка Машина, згадують вони. Саша живе з родиною в їхній старій квартирі. Підіймайтесь, другу парадну праворуч.
Домофон. Тремтячими руками, услід за чоловіком, який мене підтримує (лікар!), входжу в помешкання.
На зустріч виходить молода жінка і вже за поглядом, усмішкою бачу: моя дівчинка, мої риси. Ім’я Саша, по батькові невідоме. Син Сашко Михайлович.
Пємо чай на кухні. Вона розповідає: мамине життя було важке, виживала як могла, але завжди вірила у мене, чекала повернення. Яким був той зв’язок, що не обірвався за стільки років?
Ви мій батько? питає Саша.
Я утираю сльози. Господи, куди я стільки біг, як міг?! Оця сім’я ж була недосяжним щастям поруч.
… Але в Олександри окрема квартира, і я прошуся до неї, сам. До пятої поверху сучасної багатоповерхівки ледве дістаюся, серце вистрибує.
Двері відчиняє вона трохи посивіла, але така ж. Чи не обірветься все зараз?
Я стаю перед нею навколішки:
Шуро, прости! Пробач усе…
Вона сідає навпроти:
Навіщо пробачати? Я знала, що ти повернешся. Я чекала стільки років саме таку зустріч.
Ми обіймаємось, сльози змішуються на підлозі. Далі лікарня, зятю везе нас машиною, а вона, як і сорок років тому, тримає мою руку та читає вірші Костенко:
«Я над майбутнім тайно чаклую,
якщо вечір зовсім голубий,
і передчуваю зустріч другу,
неминучу зустріч з тобою…».
Я встиг. Я більше не дозволю часу забирати наше. Ми знайшли одне одного вдруге.
***
Триста шістдесят гривень стільки я витратив на всі таксі, продукти і музичні сувеніри за ці дні, але зараз відчуваю себе найзаможнішою людиною на світі: маю свою Олександру, свою дочку, онука Маю любов.
Життя триває з надією і вдячністю, що я встиг повернути собі своє минуле і тепер маю майбутнє.
