Записано в щоденнику.
Сьогодні в мою галерею зайшла жінка, яку всі зневажали. Вона показала на картину й сказала: «Це моя».
Відкриття галереї стало для мене способом бути поруч із нею, щоб жалоба не зїла мене цілком. Більшість днів я тут сама обираю роботи місцевих митців, розмовляю з постійними відвідувачами, намагаюся зберігати рівновагу.
Це місце затишне. У стелі грає тихий джаз. Лакирована дубова підлога тріщить так, наче нагадує: тисне тиша. На стінах золоті рамки, які ловлять промені сонця.
Тут люди говорять пошепки й роблять вигляд, що розуміють кожен мазок що, чесно кажучи, мене не бентежить. Ця спокійна, виважена атмосфера відгороджує від хаосу зовнішнього світу.
А потім прийшла вона.
Був четвер, похмурий, мокрий, як завжди. Я вирівнювала трохи похилений естамп біля входу, коли побачила когось за дверима.
Жінка літніх років, мабуть, за шістдесят. Її зовнішність нагадувала: світ про неї давно забув. Вона стояла під дахом, намагаючись стримати тремтіння.
Пальто, ніби залишене з іншої епохи тонке, потерте, немов забуло, як гріти. Сиве волосся збилося, дощ приліпив його до обличчя. Вона стояла так, наче хотіла розчинитися у цегляній стіні за нею.
Я завмерла. Не знала, що робити.
Тоді прийшли постійні відвідувачки. Точні, як завжди. Троє у витончених парфумах і з самовдоволеними думками. Літні жінки в костюмах, шовкових хустках, їхні підбоці цокали, як розділові знаки.
Побачивши її, вони завмерли.
«Боже, цей запах!» прошепотіла одна, схиляючись до подруги.
«Вода капає на мої черевики!» різко кинула друга.
«Пане, ви це серйозно? Виженіть її!» сказала третя, дивлячись на мене з вимогливим поглядом.
Я знову подивилася на жінку. Вона все ще стояла там, вагаючись: чи безпечніше залишитися, чи втекти.
«Знову в тому пальті?» почулося позаду. «Воно не пралось ще з часів перебудови».
«Навіть нормальних черевиків не може собі дозволити», знизала плечима інша.
«Чому б хтось її впустив?» пролунав останній, виснажений вирок.
Крізь скло я побачила, як її плечі опустилися. Не від сорому а так, як у людини, яка чула це так часто, що слова стали фоном, але все ще болить.
Оля, моя помічниця дівчина на початку двадцятих, студентка мистецтвознавства нервувала. У неї був добрий погляд і такий тихий голос, що часто губився серед звуків галереї.
«Хочете, щоб я» почала вона, але я перебила.
«Ні, рішуче сказала я. Нехай залишиться».
Оля вагалася, потім кивнула й відійшла.
Жінка повільно, обережно увійшла. Дзвіночок над дверима задзвенів нерішуче, наче й сам не знав, чи варто її представляти. Вода капала з її чобіт, залишаючи темні плями на підлозі. Пальто вільно звисало, під ним вицвіла кофта.
Я чула, як шепоти навколо стають голоснішими.
«Вона сюди не вписується».
«Напевно, навіть слова «галерея» не вимовляє правильно».
«Зіпсує всю атмосферу».
Я нічого не сказала. Мої руки стиснулися в кулаки, але голос залишився спокійним, обличчя без емоцій. Я спостерігала, як вона йде залою, наче кожна картина шматочок її історії. Не нерішуче, а цілеспрямовано. Наче бачила щось, що інші не помічали.
Я підійшла ближче. Її очі не були тьмяними, як гадали інші. Вони були гострими за зморшками й втомою. Вона зупинилася перед невеликим імпресіоністичним полотном жінка під вишнею і схилила голову, наче щось намагаючись згадати.
Потім пішла далі. Пройшла повз абстракції й портрети, доки не дійшла до задньої стіни.
Там зупинилася.
Це була одна з найбільших картин у галереї міський пейзаж на світанку. Яскраво-помаранчеві кольори зливались у глибокий фіолетовий, небо вється між будинками. Я завжди любила цю картину. У ній була тиха сумність наче щось закінчується, щойно почавшись.
Жінка завмерла.
«Це моя. Я її написала», прошепотіла вона.
Я обернулася. Спочатку подумала, що почула неправильно.
Зал затих. Не з поваги а з напруженням, що зявляється перед бурею. А потім сміх голосний, різкий, відбивався від стін, наче хотів залишити рани.
«Звісно, кохана, глузливо сказала одна з жінок. Це твоя? Може, і «Мону Лізу» ти намалювала?»
Інша засміялася, схилившись до подруги:
«Уяви? Вона, мабуть, з тих, хто не мився з минулого тижня. Подивись на це пальто!»
«Це вже жалюгідно, почулося позаду. Вона остаточно зїхала з глузду».
Але жінка не здригнулася. Її обличчя не змінилося, лише підняла підборіддя. Рука тремтіла, коли вона вказала на нижній правий кут карти
