Двічі на тиждень я супроводжую свою доньку на гурток малювання, її школа розташована далеко від нашого дому. Поки донька малює – я проводжу час у кафе. Люблю чай, каву, гарячий шоколад, а іноді купую собі свої улюблені десерти. Чим зайнятись в такий час? Я читаю цікаву книгу, або сиджу в інтернеті.
Одного разу я за звичною схемою проводила час у кафе, як до мене підійшла маленька, худенька, згорблена бабуся з великими сумками і невпевненим голосом попросила щось у неї купити. Одягнута вона була у старий, скромний, але чистий одяг. А продавала вона багато дрібних блискучих брелків, ручок і чомусь лимони.
Від несподіванки, спочатку, я ввічливо відмовила бабусі.
Бабуся не була на полеглою, а просто тихенько присіла біля порожнього столика. Їй було навіть ніяково підняти на оточуючих погляд. Я на себе злилася за те, що нічого у неї не купила. Тому дістала з гаманця останні 100 гривень і віддала бабусі.
В руках у неї я помітила дешеву карамельну цукерку. І бабуся попросила її розламати, так як у неї не виходило. Ті шматочки, на які мені вдалося її подрібнити, все одно виявилися великі, і старенька попросила мене спробувати ще раз, зубами.
Я знайшла інший вихід. Попросила бармена допомогти мені і розділити цукерку ножем, щоб бабуся могла її з’їсти. Після цього я віддала цукерку бабусі, а вона не змогла стримати сліз і попросила взяти, в знак подяки, у неї лимон
