Я прочитала історію однієї самотньої мами тут, яка писала, що не знає, як жити далі, і не бачить виходу. І вирішила поділитися власною. Не для того, щоб когось осудити, а тому, що якщо у тебе є діти й ти потребуєш допомоги, не можна просто сидіти й чекати, коли гроші самі впадуть з неба. Мені ніхто нічого не дав. Я сама все здобула.
З дому я пішла у шістнадцять. Через упертість, дурощі, бо здавалося подорослішала й з хлопцем мені буде краще. Поселилися ми в маленькій однокімнатній квартирі на околиці Львова. На кухні майже весь час було чути, як з іншого боку стіни хтось розмовляє через навушник, а ванна була аж надворі, у дворику під навісом. Це не був розкіш, але то було наше. Через два роки, коли щойно виповнилося вісімнадцять, я завагітніла першою дитиною. На початку трималося все добре: він підробляв таксистом, приносив гривні з роботи, платили за оренду. Не жили у достатку, але й не голодували.
Коли синові виповнився майже рік, я помітила, що грошей усе менше. Вічно знаходив пояснення: мовляв, літо мало пасажирів, то машина поламалась, то конкуренція зросла. Я вірила. Потім знову завагітніла вже донечкою. Була на четвертому місяці, коли він просто пішов. Жодного слова прощання. Забрав кілька речей і переселився до іншої жінки.
Найболючіше було навіть не те, що він залишив мене саму. А те, що потім почали шепотіти сусіди, родичі, знайомі з району. Мовляв, бачили їх ще давно разом, що вона його підстерігала біля дверей, що вже давно залишався у неї ночувати. Ніхто нічого мені не сказав, поки ще був зі мною. Дізналася все це, коли лишилася одна, вагітна, із маленьким сином.
Він зовсім зник з нашого життя. Не дзвонив, не питав, як діти, не залишив ані копійки на пелюшки чи харчування. Я опустилася на підлогу й проплакала весь день. Дивилася у майже порожній холодильник молоко закінчується, друга дитина от-от народиться, оренда квартири підходить, не було пелюшок, не було навіть ліжечка для немовляти. Плакала. Але на ранок піднялася й сказала собі: так більше не буде.
Я почала з тієї ж маленької квартири. Замовила продукти в борг у місцевій крамниці. Готувала желе, десерти у чарках, кекси. Фотографувала їх старим телефоном, виставляла у Viber та Instagram. Я не вигадувала: писала, як є «Продаю солодощі, щоб купити дітям пелюшки та молоко». Люди почали замовляти. Хтось із жалю, хтось бо сподобалося. За ті гроші купувала їжу, відкладала на оренду, купувала найнеобхідніше для дітей.
Пізніше я ще й почала варити обіди на замовлення: рис із овочами, борщі, курячу юшку, вареники з мясом. Один знайомий із району допомагав з доставкою а я платила йому гривню за кожний маршрут. Вставала об 5-й ранку, щоб усе встигнути приготувати, з великим животом і маленьким сином біля себе. Бували такі дні, коли просто не могла більше сідала на стілець і мовчки плакала. Але наступного дня знову бралася за роботу.
Збирала кожну гривню. Коли вже наближалися пологи, зателефонувала мама: «Повернися, не лишайся сама.» Донечка народилася вже в батьків. Відтоді мої батьки моя підтримка. Не утримують, але тримають мене на ногах: підмога з дітьми, коли я за роботою.
Зараз синові шість років. Донька швидко підростає. Разом із мамою ми створили маленьку домашню кондитерську справу. Це не бізнес-гігант маленьке приміщення у спальному районі, печемо торти на іменини, солодкі столи, готуємо на замовлення до подій. Не розкошуємо, але засинаю спокійно, знаючи, що завтра в моїх дітей буде що їсти.
Я знаю, як боляче, коли чоловік залишає жінку з дітьми. Це несправедливо. Але також знаю інше: не можна чекати, що хтось порятує. Мене ніхто не рятував. Якщо маєш дітей не маєш права опускати руки. Життя вчить: справжня сила жінки не в тому, щоб бути непереможною, а в тому, щоб знаходити сили й дорогу навіть тоді, коли здається, що все втрачено.
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
