Мені часто сниться, ніби я читаю химерні історії про жінок, які зраджували. Я наче пливу у цьому морі чужих виборів, дивуючись, як таке трапляється взагалі. Не тому, що я краща за когось просто зрада ніколи не спокушала мою душу.
Мені 34, і в цьому дивному, строкатому сні я живу звичайне життя. Вранці мої ноги біжать у спортзал, пять разів на тиждень, і здається, що підлога це хмаринка, а важелi перетворюються на соняшники. Слідкую за своїм харчуванням, люблю виглядати охайно й доглянуто. Волосся у мене довге і шовковисте, як стигла пшениця, і часто чую від людей, що я гарна. Це видно по гарячих поглядах незнайомців вони наче промінці всередині туманного Києва.
У моєму вічному фітнесі чоловіки теж іноді підходять: одні питають про вправи, другі немов випадково вимовляють комплімент, а треті говорять напряму, як стріла, кинута у ніч. А коли з подругами Оксаною й Любов сидимо у львівській кавярні, до нас підходять наполегливі чоловіки, питають, чи я одна, чи мрію чи то про щось інше. Я завжди помічаю це, як сон про стороннє місто не сховаєшся. Але ніколи не переступала межу. Не зі страху, а тому, що у моєму світі межа не зникала й не манила.
Чоловік мій Ігор Гнатенко, він кардіолог, часто весь день носиться між пацієнтами немов вітер в полі. Буває, виходить ще до того, як світанок торкнеться золотими пальцями нашого вікна, а повертається тоді, коли ми вже вечеряємо з донькою, Марічкою. Домашній простір мій: я доглядаю за нею, за нашим гніздечком, звикла до рутини, як зозуля до годинника. Маю свої можливості, у мене є простір і час: могла б блукати вулицями, ховатись у кавярні, робити що заманеться, і ніхто про це не дізнається. Але на тих чаклунських хвилинах у голові ніколи не виникає думка про зраду.
Я наповнюю свої самотні години дрібницями, які збираю як горіхи у кошик: фізичні вправи, книжки, серіали, кулінарні експерименти, прогулянки в парку. Навіть у снах не стою й не шукаю підтвердження своєї значимості, не рию яму для пустоти. Знаю наш шлюб не як ідеальний портрет ми сваримося, іноді виникають різні думки, втома як тінь за плечем. Але є головне: моя відвертість із собою, як світло на Дніпрі в сутінках.
Я не живу в постійному недовірі до Ігоря. Я вірю йому, і його звички, і думки, і його характер для мене як стара карта, яку я знаю на память. Я не перевіряю телефон, не вигадую сценарії, де все валиться. Це спокій, який я вчуся берегти немає бажання тікати й шукати нові двері.
Тому, коли ковзаю у сні по історіях про зраду, дивуюся не через осуд, а через дистанцію. Думаю: це не справа краси, не вільного часу чи сторонньої уваги. Для мене ця стежка просто не існувала. Не тому, що не могла нею піти, а тому, що не бажаю бути такою людиною. У цьому моє умиротворення.
Що скажете про такі сни?
