Роман їхав у старезному автобусі по закурених дорогах до батьків у передмістя Львова, і серце його стискалося від тривоги. Він мав повідомити їм новину, яка перевернула б їхній світ — про розлучення з дружиною. Та те, що він почув у батьківському домі, виявилося справжнім ударом. Його немолоді батьки, яких він вважав взірцем міцної сім’ї, оголосили про власний розлучення, і ця драма затьмарила все, що він збирався сказати. Тепер Роман стояв перед вибором, який змінить його життя, а в душі бушувала буря зі страху, провини й нерозуміння.
Новина про розлучення з Марічкою не давалася йому легко. Можна було б мовчати, але чутки в їхньому невеликому селищі розповзалися швидко. Марічка могла подзвонити батькам і розповісти все зі злості, а брат чи сестра ненароком проговорилися б при зустрічі. Роман вирішив, що краще самому відкрити правду, щоб потім не виправдовуватися. Він розумів: життя непередбачуване, і від помилок ніхто не застрахований.
Роман піднявся знайомою сходами, натиснув дзвінок. Двері відчинив батько, Борис Гнатович, з похмурим обличчям, наче вже знав, навіщо прийшов син.
— Здоров, — буркнув він. — Добре, що прийшов. Заходь.
— Привіт, тату, — відповів Роман, але в голові мигнула тривога: *«Невже хтось уже розповів?»* — Мама вдома?
— Вдома, вдома, — роздратовано кинув батько. — Куди їй дітися? Сидить, як пані капризна.
— Ти про що? — не зрозумів Роман. — Що з тобою?
— А те, що з мене досить! — раптом вигукнув батько, розвернувся й, сопучи від злості, пішов у кімнату.
Роман, приголомшений, пішов за ним. У вітальні батько плюхнувся на диван, схрестивши руки. Мами, яка зазвичай сиділа з в’язанням, не було. Роман заглянув у спальню й побачив її — Олену Ярославівну, що стояла біля вікна. Її обличчя було темніше за хмару.
— Прийшов? — холодно запитала вона. — Вже пішов від Марічки чи тільки збираєшся?
— Звідки ти знаєш? — серце Романа тьохнуло. — Чому ти про це питаєш?
— Тому що мені треба знати, чи зняв ти квартиру, чи ні! — різко відповіла мати.
— Яку квартиру? — розгубився він.
— Ту, де ти житимеш після розлучення! — чітко вимовила вона.
— Поки не зняв, — відповів Роман. — Але як ви дізналися, що я розлучаюся?
— Дізналися, — похмуро кинула мати. — Ось що, сину, шукай квартиру швидше, бо я їду жити з тобою!
— Що? — Роман завмер, не вірячи вухам.
— Ні! — гукнув із вітальні голос батька. Він з’явився у дверях, палаючи від гніву. — З Романом буду жити я! А ти залишайся тут, квартира на тебе записана!
— Та нізащо! — скрикнула мати. — Я не залишуся в цьому домі, де все насичене твоїм упертістю!
— Стій! — Роман переводив погляд з одного на другого. — Ви взагалі про що? Куди ви збираєтеся?
— Туди, куди й ти! — заявив батько. — Молодець, сину, що вчасно задумав розлучення! Ох, який молодець!
— Чому молодець? — Роман відчував, як земля йде з-під ніг.
— Бо саме час! Ми з матір’ю теж розлучаємося! — випалив батько.
— Що?! — Роман осторонів. Він чекав докорів, а натомість отримав шокуючу новину.
— Досить! — продовжив батько. — Ти дорослий, я нікому нічого не винний. Ми з матір’ю набридли одне одному, як ти з Марічкою. Я йду з тобою, і будемо жити удвох, по-чоловічому!
— Ні, з сином буду жити я! — перебила мати. — Ти мені не потрібен, а йому я придамся. Без дружини він пропаде, а я ще вмію готувати. Так, Романе? Ти ж любиш мамині котлети?
— А я що, готувати не вмію? — спалахнув батько. — Та я краще за будь-яку кухарку! Борщ, плов — усе вмію!
— Ха! — усміхнулася мати. — Коли ти востаннє готував? Півстоліття тому?
— І що? Ми, чоловіки, все вміємо! Нам жінки не потрібні, тільки пралька, мікрохвильовка та холодильник побільше, щоб їжі на місяць купити! — заявив батько.
— Ти сина чому вчиш?! — обурилася мати.
— Досить! — гаркнув Роман, не витримавши. — Ви з глузду з’їхали? Вам під вісімдесят, а ви несете дурниці, як діти! Подивіться на себе!
— А ти сам! — хором викрикнули батьки. — Тобі майже п’ятдесят, а поводишся як хлопчисько! Не смій нас лаяти! Краще вибирай, кого візьмеш у нову квартиру!
— Звідки ви взяли, що я кудись іду? — вибухнув Роман. — У мене з Марічкою своя квартира!
— Як це? — здивувалася мати. — Ти ж розлучаєшся!
— Хто вам сказав? — запитав він.
— Марічка. Твоя сестра передала, що ти їй дзвонив і все розповів, — відповіла мати.
— Я не розлучаюся! — твердо сказав Роман. — Це був жарт!
— Жарт? — батько розгубився. — А ми тут з матір’ю вже налаштувалися на нове жит— А тепер ти всьо зіпсував?
Роман вийшов з дому, і йому здавалося, ніби весь світ раптом перевернувся догори ногами, але в цій безглуздій кумедії він десь глибоко відчував, що саме так має бути.
