Я прийшов з армії і зустрівши кохання дитинства р0зчapyвaвся та зрозумів, що зaпi3нився

Маленька, весела дівчинка, з великими бантиками зав’язаних на косичках та великий шкільний рюкзак. Саме така дівчинка на ім’я Юля жила з нами по сусідству. Я на два класи старший, але на перервах все одно приходив, щоб потягати Юлю за ті її косички. Вже тоді я розумів, що не байдужий до неї.

Коли ми підросли я почав проводжати Юлю додому та захищати від всяких хуліганів. Але потім тато Юлі захворів та п0мер. Мама дівчинки не змогла нормально пережити втрату та почала тягнутися до чаpки. Через деякий час Юля зникла.

-Мамо, а де Юля? – зацікавлено запитав я, після того як Юля не з’являлась в школі вже трохи більше тижня.

-Юлю забрали до дитячого будинку, сину. – відповіла мама обійнявши мене.

-Тобто я її більше не побачу? – розчаровано запитав я знову?

-… — мама не знала що мені відповісти, але помовчавши хвилину все ж продовжила. – Ян, забудь ти про Юлю, краще йди геометрію підтягни, бо кінець чверті на носі.

Пройшло декілька років. Я вже закінчив школу та пішов до армії. Коли ж повернувся я пішов до сусідніх дверей, які мріяв побачити відкритими саме Юлею дуже давно. Але коли вона відкрила я побачив, що запізнився. В неї вже був помітний круглий живіт. І в той же час вона була прекрасною дорослою дівчиною, і моє серце просто йокало від щастя і від розчарування водночас.

-Юля, хто там? – почувся чоловічий голос з квартири.

-Та сусід зайшов, ми давно не бачились! – відповіла Юля, — Добре, ти, Ян, заходь якщо що…

Тоді я ще довго стояв в коридорі своєї квартири спершись об двері. Я зрозумів, що вже не зможу нічого зробити. Я запізнився і в той же момент, що то була не звичайна зацікавленість… Я кохав її весь цей час…

У підсумку я вступив до університету в іншому місті, бо не міг бачити Юлю, це приносило мені душевний біль. У кожній дівчині я бачив Юлю, з кожною порівнював. Словом важко мені було.

В тому ж місті я знайшов роботу. Мати просила мене повернутись, але я не міг, що і пояснив їй. Але все ж довелось повернутись через декілька років… Бо померла моя мама. Після похорон я залишився жити в рідній квартирі. Через деякий час я побачив Юлю, вона була такою ж красивою, а біля неї йшов її син, який вже підріс. Йому років п’ять-шість вже тоді було.

-Дядечко Ян, ви можете допомогти нам зібрати ліжечко для моєї сестрички? А то вона скоро народиться, а ліжечка ще немає. – запитав мене Сашка, стоявши в мене на порозі.

-Я звісно ж допоможу, але де ваш татко? Давно я вже його не бачив, в командировці?

-Ні, він пішов від нас, а я тепер за старшого, голова сім’ї! – гордо сказав хлопчик.

Саме того вечора я напрочуд швидко та легко зібрав ліжечко та допоміг Юлі ще з деякими домашніми справами, з якими їй було важко впоратись, через вагітність. А потім дуже довго пили чай та розмовляли. Згадували минуле, як і що було. Юля розповіла про всі проблеми та як взагалі важко їй було після смерті батька та після переїзду до дитячого будинку. Сашка ж крутився біля мене, показував всі свої іграшки та малюнки, хвалився як вміє гарно читати.

В той момент я уявив, що це моя сім’я, що це мій син та моя дружина, яка чекає ще донечку. І тоді на очах з’явились сльози, але я вправно стримався та не дав вигляду, що я зараз заплачу.

-Ян, дуже дякую тобі за все. Шкода, що Єгор не такий… А тепер ми розлучаємось…

-Але ж як тоді…

-Дитина? Не переживай, я народжу та буду виховувати та справлятись сама, я сильна, бо ж багато чого пережила. Але чоловічої руки все одно в домі вистачати не буде…  – з посмішкою, але з неприхованим сумом сказала Юля.

-Я завжди допоможу, якщо потрібно буде, ти не соромся та кажи якщо щось потрібно. Я вже нікуди переїжджати не буду, тому…

Через деякий час Юля змушена була піти на збереження до пологового. Тоді я взяв Сашку до себе на два місяці. Ці два місяці ми дружно жили, часто ходили на прогулянки, кіно, розважальні центри для дітей. Я балував та полюбив його як власного сина.

Якось Сашка підійшов до мене, поки я пив чай на кухні та з дуже серйозним обличчям сказав:

-Дядько Ян, стань моїм татом. – я був шокований такою пропозицією. Але нічого тоді не зміг відповісти. Я вже тоді дуже прив’язався до нього і надіявся, що зможу виконати його прохання.

І знаєте, напевно саме через слова Сашка, коли я зустрів Юлю з пологового з маленькою Яною на руках я вже не сумнівався. Пройшло декілька місяців і ми розписались і я подарував Яні своє прізвище. І тепер я повертаюсь після роботи в теплий люблячий та затишний будинок, де мене чекають кохана дружина та прекрасні діти, які мені рідніші кровних. Для мене це нереальне щастя, хто би що не казав.

Оцініть статтю
Джерело
Я прийшов з армії і зустрівши кохання дитинства р0зчapyвaвся та зрозумів, що зaпi3нився