Мене звати Мар’яна, і ще кілька місяців тому я була впевнена, що знаю все про життя, шлюб і зраду. Але одна зустріч перевернула моє світосприйняття та змусила подивитися на все інакше. Зараз, коли біль трохи затих, хочу розказати, як я приїхала до коханки мого чоловіка, щоб рознести її будинок… а натомість — знайшла в ній подругу.
Два місяці тому мій чоловік Тарас пішов. Просто зібрав речі і сказав, що більше не може жити у атмосфері вічних докорів. Я була в шоці. Ми прожили разом десять років, і хоча між нами давно не було ні пристрасті, ні близькості, я не думала, що він наважиться піти. А головне — не думала, що він йде не в нікуди, а до іншої жінки.
Коли я дізналася адресу цієї Оксани — так її звали — щось усередині мене обірвалося. Я була як натягнута струна. Серце билося в грудях, руки тремтіли. Я поїхала до неї в село під Житомиром, зла, принижена, готова вчепитися в неї, як остання базарна жінка. Хотіла вилити на неї весь свій біль. Хотіла повернути чоловіка. Або хоча б зрозуміти — чому вона?
Двері відчинила невисока тендітна жінка років сорока п’яти. Ніякої усмішки. Лише втома в очах і якась стримана сумність.
— Значить, це ти… — випалила я з порога. — Ти забрала в мене чоловіка?
— Я Оксана, — спокійно сказала вона. — А Тарас поїхав допомагати моєму брату ставити паркан. Повернеться завтра. Заходь. Чаю хочеш? Чи може, молока? Щойно подоїла.
Мене аж перекосило. Я їхала битися, а мене тут молоком частувати! Я увійшла й оглянулася. Усе в хаті було охайно, просто, але з душею. Запах свіжого хліба, чиста постіль, на поличці — книги, фотокартки, у кутку — кошик з вишивками.
— Чим ти його привабила? — різко запитала я. — Він кинув місто, квартиру, роботу… заради цього?
— Спитай у нього. Він прийшов сам. Я його не кликала.
— Оце так, не кликала?! — майже крикнула я. — А сама, мабуть, в ноги впала, як побачила, що чоловік із зарплатою, з авто…
Оксана подивилася на мене зі співчуттям:
— Мар’яно, я сама виростила двох дітей. Чоловіка вже давно немає. Я вмію працювати, і не вірю у казки. Але я вмію поважати людину, яку кохаю. Можливо, це й привабило Тараса.
— Він тобі просто скаржився на мене! І ти використала це, щоб влізти в нашу родину!
— Він не скаржився, — м’яко відповіла вона. — Він розповідав. Про те, як повертався додому, і кожен вечір ви йому нагадували, скільки він вам винний. Як ви соромили його перед друзями, як влаштовували сцени. А він просто хотів тиші. Хотів, щоб його хтось чекав. Без докорів.
Я замовкла. Мені раптом стало ніяково. В Оксані не було ні злості, ні фальшивого жалю. Лише щирість.
— Ти ж теж втомилася, Мар’яно, — продовжила вона. — В тебе образа, біль. Але давай не сваритимемося. Якщо він вирішить піти — я відпущу. Але я не тримаю його силоміць. У нас просто… спокійно.
Вперше за довгі місяці я не знала, що відповісти. Я сіла за стіл, і ми почали пити чай. Вона поставила переді мною пиріг, принесла мед, домашній сир.
А потім сказала:
— Залишайся в мене на ніч. Вже темно. А поговорити ще є про що. Я постелю тобі у кімнаті сина, він у гуртожитку.
Я залишилася. Тієї ночі я майже не спала. В голові крутилися слова Оксани, спогади про сварки з Тарасом, про те, як я звалювала на нього свою незадоволеність життям, як кричала, звинувачувала, шкодувала себе… але не помічала, як він гасне поруч.
Вранці я тихенько встала, написала їй записку:
«Оксано, я приїхала до тебе як до ворога. А їду — з повагою. Дякую, що не принизила, не накричала, не прогнала. Якщо доля дасть тобі шанс бути щасливою — скористайся ним. І якщо колись будеш у Житомирі — зайди. Просто на чай.»
Я пішла. Без істерик. Без скандалів.
Тарас не повернувся. Але я вже не хотіла його назад. Тепер я точно знала: коли людина йде — значить, їй справді було важко. І якщо хтось дав їй тепло, яке я сама не змогла — нехай буде щасливим.
А в мене все ще попереду…
