Коли мені було 6 років, померла моя дружина Оксана. Після того усе пішло не так, як раніше. На кладовищі я пообіцяв Оксані, що дбатиму про нашу доньку і любитиму її за нас обох до кінця своїх днів. Моя Соломія виросла розумною дівчиною, вчилася, допомагала мені по господарству, а ще готувала так, що й борщ, і вареники були кращими, ніж у кафе біля вокзалу.
Згодом Соломія поступила до університету у Львові. З оцінками пішло якось гірше що поробиш, стипендія невелика, на підробіток ходити треба, а вдома ще ж і мені допомагати. Я про оцінки ні слова, аби їй легше було. На другому курсі Соломія познайомилася з Тарасом. Дуже вже чемний на вигляд, а як приїхали до нас у гості, ще й по двору допоміг. Думаю собі: «Оце, може, і не найгірший зять».
Діти вирішили після весілля жити зо мною: добродеїство, хоч зі свічкою шукай! Але тут, після весілля, зять мій ніби підмінили. Тарас став бурчати, весь час гримів на мене за будь-що: «Там не так поставив, тут не те зварив». Погода в домі як на Говерлі: буря, дощ і вітер.
Якось Соломія запропонувала: «Тату, давай продамо наш дім, купимо велике помешкання в Києві, разом буде веселіш». Кажу їй: «Доню, я не проти. Але нову квартиру оформляємо на моє ім’я». І тут Тарас, як зазвичай, голос підняв: «Та що це таке?! Мені не довіряєш!» А я йому відказую: «Мені тільки спокій потрібен аби на старість без даху не лишитися. А після мене робіть із тим житлом, що хочете».
Після того, як я таке сказав, діти нашвидкуруч покидали речі, бурхливо попрощалися з господарством і поїхали до міста. Відтоді Соломія перестала дзвонити, ніби тата ніколи й не було. Але я сподівався ось-ось мине гординя, і донька зрозуміє, чому я так зробив.
Минає кілька місяців, а тут мої 60 такий собі вже «поважний ювілей». Думаю ну точно Соломія прийде, може й з Тарасом, але з чимось смачним (нехай і з супермаркету, я не вимогливий). Ретельно усе прибрав у хаті, накрутив голубці, виніс закуску, вдів сорочку вишиту і сів чекати. Дивлюсь у вікно, одвірки протер чекаю, коли ж загуде хвіртка, і з’явиться доня.
Сидів я так до вечора. Тиша. Захід сонця, а Соломії нема. Переодягнувся, поліз у ліжко, їжа так і залишилася на столі, бо апетиту нуль. Говорив сам із собою, більше з портретом Оксани, очі мокрі, а як спати ліг так і не згадав, коли провалився у сон. Думаю собі: невже донька настільки на мене сердилася, що й телефоном не побажала бодай здоров’я? А може, щось сталося?..
Ні, ну не могла ж моя Соломія так просто забути про свого старого батькаВранці прокинувся від дзвінка у двері. Спочатку подумав, може, сусід щось позичити прийшов чи поштарка листа принесла, але коли відкрив побачив Соломію. Стояла невпевнено, всю ніч, мабуть, не спала. У руках торт, баночка малинового варення й маленький зімятий пакуночок. Позаду, на кілька кроків, стояв Тарас, ніяковів, дивився в землю.
Соломія заговорила першою:
Тату, пробач, що не подзвонила… Я була неправа. Дуже скучила за тобою. Давай відсвяткуємо твій день народження разом?
Я глянув у її мокрі очі ті самі, що колись дивилися на мене із люлькового ліжка, і серце защеміло радістю. Зайшли в хату, сіли за стіл. Соломія розрізала торт, налила чаю, а Тарас, видихнувши, сказав:
Дякую, що дбаєте про нас і про себе. Я розумію тепер, чому ви так вчинили. Вибачте
Ми сиділи разом, їли холодні голубці й сміялися через сльози, згадуючи маму. За вікном пливли хмари, і вперше за довгий час в, здавалось би, спорожнілій хаті знову жили тепло й надія. Бо родина це не квадратні метри чи грамота власності, а любов, що лишається навіть тоді, коли здається, ніби світ розламався надвоє. А ще обійми, від яких стихає старий біль.
Того вечора я затримався біля портрета Оксани й тихо прошепотів: «Я дотримав слова, кохана. Ми знов разом».
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
