Олена завжди прокидалася до дзвоника будильника, ніби в ній були власні внутрішні годинники. Вставала, умивалася й готувала сніданок. Коли чоловік заходив у кухню, гладко виголений, пахнучи туалетною водою, на столі його чекали яєчня чи м’які варені яйця, нарізаний батон, сир та ковбаса, чашка міцної кави. Сама Олена обмежувалася лише кавою та шматочками сиру без хліба.
Разом вони прожили тридцять років. За цей час навчилися розуміти один одного без слів, особливо вранці. «До вечора», «Сьогодні затримаюся», «Дякую…» Поглядом, кроками, навіть мовчанням вони вгадували настрій. Навіщо зайві слова?
— Дякую, — промовив Богдан, допив каву й підвівся зі столу.
Колись, на початку їхнього шляху, він завжди цілував її у щоку перед роботою. Тепер цього не робив — лише дякував і йшов. Він працював інженером на вагонобудівному заводі, виходив рано, бо доводилося їхати через пробки на інший кінець міста.
Олена прибрала зі столу, помила посуд і пішла збиратися. Викладала в університеті, який був за дві зупинки від їхнього будинку. На роботу ходила пішки, за будь-якої погоди — навіть у дощ чи сильний вітер. Висока, струнка, спортивна. Сукні вдягала лише влітку, а до університету — у сірі костюми з дрібною смужкою, під які вдягала блузки пастельних кольорів.
Колись темне волосся тепер перетворилося на сріблясте. Вона не фарбувала його, заплітала у тонку косу й клала равликом на потилицю. Ніякого макіяжу чи прикрас, окрім весільного кільця.
Як викладачці, їй доводилося багато говорити протягом дня. Додому ж вона поверталася мовчазною. Чоловіка це влаштовувало. Він любив тишу. Багатьом вони здавалися ідеальною парою — не сварилися, не сперечалися.
Богдан Володимирович був старшим за неї на два роки, але й досі залишався привабливим чоловіком. Олена звикла, що жінки звертають на нього увагу. Ревнувала, звичайно, але з віком почала ставитися до цього філософськи. «Куди він подінеться? Хто його так годуватиме, як я?» — говорила вона собі. І справді, готувала вона божественно.
У них була донька, яка після університету вийшла заміж за військового й поїхала з ним.
Студенти Олену поважали, але й трохи боялися. Вона рідко посміхалася, завжди була стриманою й спокійною. Але й злою не була. На екзамені можна було домовитися — якщо студент чесно зізнавався, що не знає відповіді, але вчив, вона допомагала й витягувала на четверку. А от за шпаргалки безжально виганяла, а за брехню ставила двійки.
Ні з ким із колег Олена не дружила, у плітках не брала участі.
Одного разу в університетській їдальні вона почула розмову двох першокурсниць. Стояла до них спиною, тому не помітили.
— Ну що, як тобі «хімічка»? СиньочУпка, — зі сміхом сказала одна й додала: — Навіть не уявляю, як хтось міг на такій одружитися.
