З самого дитинства мені привили те, що я всім навкруги щось винна. Так було з мого народження.
З того самого моменту, як моя мама змушувала мене сказати слово «Мама».
Потім від мене вимагали навчитися читати, писати, рахувати. Я постійно відчувала, що я винна всім і навкруги. Винна мамі і татові хороші оцінки в школі і міцні знання. Винна їм же призові місця на олімпіадах і конкурсах.
Пізніше я вирішила ходити на танці. І тут знову я повинна брати участь у конкурсах і здобувати перемоги.
Коли я мріяла, що стану лікарем – мені обламали крила. Батьки і бабуся з дідусем запевнили мене в тому, що мій мозок не зможе опанувати такий складний фах.
І що ви думаєте? Вони знову ж таки вибрали те, що я робитиму. Вони обрали для мене професію вчителя. Ну який з мене вчитель, думала я. Але мені доступно пояснили, що я народилася і жила в їхньому домі, вони мене одягали і годували і я повинна робити те, що мені кажуть.
Добре, я стала вчителем хімії і біології. Тут мені хоч дозволили обрати.
Здавалося, наче все. Наче я доросла людина і наступні кроки в своєму житті я робитиму сама. Але знову – ні.
Тепер я повинна була вийти заміж за того, кого мені пригледіла мама. А саме за сина її співробітниці. Оскільки ці дві жінки вирішили, що ми ідеально підходимо і вони хочуть породичатися.
Далі рішення прийняли щодо того чи народжувати мені дітей і скільки саме. Далі як їх назвати і в що одягати.
Знаєте, я жодного дня не почувала себе вільною людиною. Я була всі ці роки наче іграшка чи рабиня.
Одного дня я сиділа в парку і думала, що моє життя проходить повз мене. Я кришила булку і годувала качок в озері. До мене підійшов чоловік і запитав чому я сумую. Я памятаю лише його погляд і небесно-сині очі. Якась магія тоді відбулася. Я розповіла йому абсолютно все, що в мене було на душі протягом цих років.
Ми зустрічалися все частіше на тому ж місці. Він був лікарем, самотнім чоловіком. Далі ми почали зустрічатися. Так, звучить смішно. Мені тоді було тридцять шість років.
Через місяць я прийняла перше в своєму житті рішення. Я розлучилася із своїм чоловіком, якого ніколи не любила і не звертала уже ніякої уваги на слова своїх батьків.
Ще за місяць я вийшла заміж за того чоловіка з парку і рівно на річницю нашого знайомства я подарувала йому сина.
Це були речі, які принесли мені невимовне щастя. Адже я вперше в житті робила те, чого щиро хотіла сама.
А через рік ми народили ще одну дитину. Разом ми виховували трьох дітей з моєю дочкою від першого чоловіка.
Цей випадковий знайомий дав мені зрозуміти, що все в моїх руках. Хоча, який випадковий? – Ні, посланий небесами мій коханий чоловік!
Він допоміг мені повірити в себе і в пізньому віці піти навчатися на фармацевта. Це вже набагато ближче до того, про що я мріяла в школі.
Зараз ми щасливі батьки і працюємо разом у лікарні. Він травматологом, а я завідувачем аптечного кіоску.
