Я більше не буду жити не своїм життям
Оксана повернулася додому пізно. За вікном уже спустилися сутінки. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках сумку, і з несподіваною рішучістю заявила:
— Я подаю на розлучення. Можеш залишити собі квартиру, просто виплатиш мені мою частку. Вона мені не потрібна. Я їду.
Олег, її чоловік, від здивування опустився у крісло.
— Куди це ти збираєшся? — спитав він, розгублено моргаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Оксана, дістаючи з шафи валізу. — Поки поживу у подруги на дачі. А там побачимо.
Він не розумів, що відбувається. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись у її аналізи, тихо промовив:
— У вашому випадку прогноз несприятливий. Максимум вісім місяців… З лікуванням, може, рік.
Вона вийшла з кабінету, ніби в пустоті. Місто гуло, світило сонце. В голові лунало: «Вісім місяців… навіть ювілей не відсвяткую…»
На лавці в парку поряд сів дідусь. Він мовчав, насолоджуючись осіннім сонцем, потім раптом заговорив:
— Хочу, щоб останній день мого життя був теплим. Я вже не чекаю багато, але яскраве сонце — це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо сказала вона.
— Ось і не відкладайте більше нічого на потім. У мене було стільки «потім», що я міг би ними життя заповнити. Але не вийшло.
Оксана слухала й розуміла — усе її життя було про інших. Робота, яку не любила, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який десять років тому став чужим — зради, холодність, байдужість. Донька, яка дзвонила лише за грішми чи послугами. А собі — нічого. Ані пари взуття, ані відпочинку, навіть чашки кави в кафе наодинці.
Вона відкладала на «потім». І ось — це «потім» могло й не настати. Всередині ніби клацнуло. Вона повернулася додому й уперше у житті сказала «ні» — усім і одразу.
Наступного дня Оксана подала заяву на відпустку, зняла заощадження й поїхала. Чоловік намагався з’ясувати, донька дзвонила з проханнями — вона всім відповідала спокійно та твердо: «Ні».
На дачі у подруги було тихо. Вона сиділа в кріслі, закутавшись у плед, і думала: невже так усе й закінчиться? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер — для себе.
Через тиждень Оксана полетіла на море. Там, у кафе біля берега, вона познайомилася з Тарасом. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Уперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи, що хтось скаже.
— А давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я люблю тебе, Оксано.
Вона кивнула. Чому ні? Залишилося так мало. Хай буде щастя — хоч і миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по кафе. Донька спочатку обурювалася, потім змирилася. Чоловік виплатив частку. Усе затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
— Оксано Василівно? — почувся схвильований голос лікаря. — Пробачте, ми припустилися помилки… це були не ваші аналізи. У вас усе гаразд. Просто перевтома.
Вона мовчала, а потім розсміялася — голосно, по-справжньому.
— Дякую, лікарю. Ви щойно подарували мені життя.
Вона глянула на сплячого Тараса й пішла на кухню варити каву. Бо попереду в неї були не вісім місяців — а все життя.
