Ось історія про те, як серце не може бути байдужим, коли поруч біль і потреба.
— Олена, нащо тобі це? — шепочуть подруги. — Вона тобі вже ніхто. Одружиться знову — і забуде, хто ти така. І онук виросте, теж не згадає. Ти лише марно нерви та гривні витрачаєш.
А мені соромно. Соромно, що свого сина виховувала сама, без чоловічої руки, і тепер відповідаю за те, чого не дала йому тоді — совісті.
Мій Богдан одружився шість років тому. Його обраниця, Соломія, приїхала до нашого Львова на навчання. Вони швидко зійшлися, знімали квартиру, будували своє маленьке щастя. З Соломією в нас відразу щось не склалося. Не сварились, але відчуття було — між нами стіна.
Я не лізла в їхні стосунки. Працювала від ранку до ночі, на пенсію ще не збиралася. Заходила в гості, коли запрошували, іноді й сама заглядала.
Через кілька років у них народився син — Ярик. Жили вони далі на орендованій квартирі, мріяли про іпотеку. Але як тільки хлопчик пішов у садочок, у них почалися сварки.
Богдан запевняв мене, що ніякої іншої жінки у нього нема. Та ж я ж мати — відчуваю, коли щось не так. І справді: як тільки Ярик пішов у садок, син подбав на розлучення.
— Мамо, не роби з цього драми. Я платитиму аліменти. У мене, до речі, Мар’яна вагітна — тепер це моя родина. А Соломія хай сама розбирається. Поїде до батьків, у них там село, повітря чистіше, — кинув він, не дивлячись у вічі.
Ми сильно посварились. Соломія не хотіла нікуди їхати — у її рідному селі під Тернополем немає ні роботи, ні садочка. Та й батьки не дуже раділи. Вона шукала, де б зняти кімнату, бо сама квартиру не потягнула б.
Я все одно з нею спілкувалась. Коли моя небага передала дитячі речі свого сина, я запропонувала їх віднести — треба було приміряти. Прийшла в обід — якраз Соломія годувала Ярика. Запропонувала мені тарілку борщу.
— Не люблю борщ без м’яса… — пробурмотів хлопчик. — Мама курку не купила, бо треба за квартиру платити.
Соломія відвернулась до вікна. І мовчки заплакала.
Я не витримала. Попросила дозволу взяти Ярика на прогулянку. Купила їжі, солодощів. І поки йшла додому, згадала, як у дитинстві сама їла “порожній” борщ у бабусі. Тільки тоді були важкі часи, а зараз — просто бабська байдужість.
З того дня я почала їй допомагати грошима. Син не знав. Поки одного разу Ярик випадково не проговорився.
— Нормально, так? Онучці ляльку не можеш купити, а їм за оренду платиш! — вибухнув Богдан.
— А ти хочеш, щоб твій син на вокзалі ночував? — не втрималась я. — Ти втік від відповідальності, а вона одна б’ється. Мені за тебе соромно. Тому й плачу — хоч якось пом’якшити твою чорствість.
— Значить, ти— Значить, ти вибрала чужу жінку замість рідного сина?
Ну і нехай. Але онук — він не чужий. І поки я жива, він не буде їла— Значить, ти вибрала чужу жінку замість рідного сина?
Ну і нехай. Але онук — він не чужий. І поки я жива, він не буде їсти борщ із самої водиці, навіть якщо син цього ніколи не зрозуміє.
