Я вважала, що чоловік мені зраджує… Доки не пішла за ним по п’ятах і не дізналася, що він живе подвійним життям.
Перші п’ять років нашого з Олегом шляху були ніби зірвані зі сторінок ідеального родинного альбому. Ми були однією командою у всьому: ділилися мріями, підтримували один одного, разом минали радощі й тривоги. Він здавався мені найщирішою, найнадійнішою людиною на світі. А потім — щось змінилося.
Він став частіше затримуватися на роботі. Телефон практично не випускав із рук, часто ставив на беззввучний режим або клав екраном донизу. Я спершу не хотіла прискіпуватися. Мабуть, аврал, важливі проекти, а може, просто втома. Та тривога росла, а з нею — і підозра.
Одного вечора, коли він знову прийшов пізно, я почула, як він розмовляє по телефону в передпокої. Говорив тихо, але досить чітко:
— На добраніч, серденько. До завтра…
Від цих слів у мене перехопило подих. Так не говорять із колегами чи друзями. «Серденько». До завтра. Я відчувала, як під ногами розступається земля. Невже він зраджує? Думки кружляли, мов вихор. Не хотілося вірити, але й просто відпустити це я не могла.
Я почала спостерігати. Шукала можливість зазирнути в його чати, перевіряла маршрути, дивилася історію браузера. Нічого. Жодної зачіпки. Але внутрішній голос не втихав.
І тоді сталося те, що все перевернуло.
У суботу вранці він сказав, що має їхати на «важливу зустріч». Ні з того ні з сього — у вихідний. Раніше він ніколи не працював у вихідні. Я кивнула, але всередині вже кипіло. Сказала, що йду до магазину, але ледь він виїхав, як я сіла до машини і попрямувала за ним.
Він їхав майже годину, все далі вглиб міста, у незнайомі квартали. Я нервувала, руки тремтіли на кермі, але не могла зупинитися. Мені треба було знати правду.
Він зупинився біля невеликої, знедолілої будівлі. Стара церква, облуплені стіни, занедбаний сад. Я припаркувалася осторонь і дивилася. Олег вийшов із машини й, нікуди не озираючись, впевнено зайшов усередину.
Минуло хвилин двадцять. Я ледь дихала. Раптом на порозі з’явився чоловік у чорній сорочці з білим коміром — священик. Вони тепло привіталися, обнялись, щось тихо обговорили. Потім Олег пішов за ним углиб храму.
Я не вірила своїм очам. Що він робить у церкві? Чому приховував це від мене? Він ніколи не говорив, що віруючий. Навіть не згадував про релігію взагалі.
Хвилини тяглися нескінченно. Я сиділа в машині, міцно стискаючи кермо й не відводячи погляду від дверей. А потім він вийшов. Такий самий, у звичайному одязі. Але… щось у ньому змінилося. Погляд став м’якшим, у рухах — якась внутрішня легкість, спокій.
Він озирнувся, і я, злякавшись, присіла. Серце калатало у скронях. Він поїхав. А я знову рушила за ним — додому.
Коли він відчинив двері, я вже стояла у передпокої.
— Привіт, — сказав він, здивовано дивлячись на мене. — Щось забула?
Я схрестила руки на грудях і, намагаючись говорити рівно, промовила:
— Я йшла за тобою сьогодні. Бачила, як ти заходив у церкву.
Він завмер. Очі потемнішали, плечі напружилися. Я чекала, що він почне заперечувати, брехати, захищатися. Але замість цього він зробив крок до мене.
— Пробач. Я мав розповісти тобі раніше. Але не знав, як.
— Що це було, Олеже? — голос зрадливо тремтів. — Ти… ти священик?
Він кивнув.
— Я вчився таємно. Кілька років. Складав іспити, готувався. Мені завжди здавалося, що це — моє покликання. Але боявся, що ти не зрозумієш. Тому жив… двома життями.
Я не знала, що сказати. Це не була зрада. Не було іншої жінки. Але було інше життя. Ціле життя, сховане від мене.
— Чому ти мовчав?
— Боявся втратити тебе. Боявся, що якщо дізнаєшся — підеш. Що не приймеш мого вибору. А він став частоною мене. Не одразу, але став.
Ми мовчали. Я дивилася на людину, яку кохала, і ніби бачила її справжнього вперше.
— Ти й досі хочеш бути зі мною? — прошепотіла я ледве чутно.
— Більш за все. Але більше не можу ховатися. І не хочу брехати. Це я, Оксано.
Я не відповіла. Просто підійшла й обняла його. Плакала, не в змозі стримати бурю, яка рвалася назовні. І, мабуть, саме тоді я зрозуміла: він не зрадив. Він просто шукав себе. І знайшов. А я… маю вирішити, чи зможу бути поряд із ним — справжнім.
