Був сірий вівторковий ранок, такий, коли навіть повітря здається важчим. Я щойно вийшла з напруженої наради в центрі міста й вирішила пригостити себе улюбленою стравою — гарячим курячим шаурмою та великим капучино з кав’ярні на розі. Вийшовши на вулицю, я помітила біля входу бездомного чоловіка. Він сидів, схиливши голову, а його пальто було потерте на ліктях.
Люди проходили повз, наче його не існувало. Не знаю, чому я зупинилась — мабуть, через його погляд, коли він підвів очі. Вони не були благанням. Просто… втомлені. Людські.
— Привіт, — тихо сказала я, присідаючи, щоб не стояти над ним. — Хочеш щось гаряче поїсти?
Він здивовано подивився, потім посміхнувся. — Це було б дуже мило з вашого боку, пані. Дякую.
Я повернулась, зайшла назад і замовила ще одну шаурму та каву. Коли подала йому, він ухопив її обома руками, ніби це був найдорожчий скарб.
— Ви не мусили цього робити, — прошепотів він. — Але дякую.
— Як тебе звати? — запитала я.
— Василь, — відповів він. — Просто Василь.
— Я — Олеся.
Ми поговорили хвилин п’ять. Він не розповідав багато — лише те, що колись працював на будівництві, але після нещасного випадку все пішло шкереберть, і ось уже кілька років він на вулиці. У його голосі не було жалю — лише спокій і навіть гордість.
Коли я зібралась йти, Василь пошарив у кишені й дістав маленький згорнутий листок. Він був жовтуватий, з потертими краями, ніби його багато разів розгортали.
— Візьміть, — сказав він, втискаючи його мені в долоню. — Але прочитайте тільки вдома.
Я вагалась, але кивнула. — Гаразд.
Він посміхнувся. — Щасливої дороги, Олесю.
Того вечора, після довгого дня й гарячого душу, я згадала про записку. Дістала її з кишені пальта — вона була трохи жирна від шаурми. Розгорнула повільно.
Там було написано:
*«Дорогий незнайомче,*
*Якщо ви читаєте це, значить, ви зробили щось добре для когось, кого світ часто не бачить.*
*Мене звати Василь Гончаренко. Колись я був архітектором. Будинки, які я будував, ставали домівками для тих, хто мріяв, любив, збиралися всією родиною на вечерю чи недільні сніданки. А потім я зробив кілька помилок. Довіряв не тим людям. Заглушував біль у пляшці. Моє подружжя розпалося. Донька перестала зі мною спілкуватися.*
*Я втратив усе, що мало значення.*
*Одного ранку я прокинувся на лавці без гаманця, без ключів, без майбутнього. Лише шум машин і присмак жалю.*
*Але навіть коли падаєш, всесвіт інколи дарує моменти. Сьогодні ви стали таким моментом для мене.*
*Ви нагадали мені, що я існую. Що я не невидимка.*
*Можливо, ви читаєте це на бігу. Можливо, дивуєтесь, чому бездомний дав вам записку замість того, щоб просити грошей. Справа в тім, що я нічого не хотів від вас — окрім одного: нагадати, що ваша доброта має більше сили, ніж ви думаєте.*
*Якщо колись відчуєте себе маленькою, немов ваші вчинки нічого не значать — згадайте сьогоднішній день. Ви мали значення. Ви подарували комусь тепІ тепер, кожного разу, коли я бачу когось, хто потребує допомоги, я пам’ятаю, що навіть найдрібніша копійка може стати початком чиєїсь надії.
