**Щоденник**
Телефон задзвенів прямо посеред лекції. Марічка витягнула його з кишені, глянула на екран і збісила дзвінок. Та за секунду він завібрував знову.
— Шевченко, ви хоч трохи совість маєте? Вимикайте телефон або відповідайте! — голос викладача пролунав різко.
— Відповім. Можна вийти? — Марічка подивилася на двері.
— Ідіть.
— Таню, що таке? У мене заняття, — вийшовши в коридор, Марічка притулила телефон до вуха.
— Марочко… Твої батьки потрапили в аварію, — Таня говорила тихо, голос тремтів.
— Що?!
— Приїжджай швидше.
Бліда, Марічка повернулася в аудиторію, швидко зібрала книги й вийшла, не слухаючи зауважень викладача.
— Маріко, ти куди? Що сталося? — біля сходів її наздогнав Андрій.
— Не знаю… Таня подзвонила, казала, що батьки в аварії, щоб я їхала.
— Живі? Я з тобою.
— Андрію, не обов’язково…
— Раптом знадобиться допомога. Давай телефон, викличу таксі. — Марічка тільки зараз помітила, що стискає його в руці.
— Господи, тільки б вони були живі… — прошепотіла вона, передаючи йому телефон.
Усю дорогу додому Марічка м’яла край сумки. Андрій накрив її долоню своєю, немов намагаючись заспокоїти.
— Будь ласка, їдьте швидше, — благала водія Марічка.
— Не можна, тут камери скрізь, — водій лише знизав плечима.
— Я заплачу за штрафи, тільки їдьте! — голос її зламався.
— Ех… — водій різко пригазував, обганяючи інші авто. — Розіб’ємось, то хоч разом.
Ось і їхній будинок. Андрій розраховувався, а Марічка вже бігла до воріт.
Таня побачила їх через вікно, вийшла на ґанок великого двоповерхового дому. Очі заплакані, руки притиснуті до грудей.
— Вони живі? — Марічка зупинилася перед нею, ледве дихаючи.
— Борис Васильович загинув одразу… А Олена Миколаївна в лікарні.
— Чому одразу не сказала?! У якій?!
— У першій.
— Андрію, таксі їде?
— Зараз повертає…
Марічка вже не поспішала. Вона плакала на задньому сидінні, сховавши обличчя в плече Андрію.
У палаті до матері її не пускали.
— Це моя мама! Я хочу її бачити! — Марічка не стримувала сліз.
— Вона у важкому стані, без свідомості.
— Я маю побачити її…
— Добре. Та тільки без істерик.
Потім вони знову їхали додому.
— Мамочка… Вона виживе? — шепотіла Марічка. — У мене більше нікого немає.
— А Таня? Хіба вона не родичка? — спитав Андрій.
— Покоївка. Працює у нас здавна, стала рідною. Я казала, що вона родичка, щоб ніхто не знав.
— Чому?
— У всіх у групі є покоївки? І як би до мене ставились, якби дізналися?
Далі їхали мовчки. Біля дому Андрій хотів вийти, але Марічка зупинила його.
— Не треба… Подзвоню завтра.
Таня зустріла її в коридорі.
— Ну як там? Бачила маму?
— Так… Вона в комі.
— Господи, Марочко… — Таня обняла її й заридала. — Будемо сподіватися, що Олена виживе… Похороном Бориса Васильовича займається фірма. Вони вже дзвонили. Яка ж біда… Який добрий був твій тато…
Марічка пішла у свою кімнату, лігла й згорнулася клубком.
Таня розбудила її на світанку. По заплаканому обличчю й погляду Марічка зрозуміла: сталося найгірше.
— Нічью померла… Царство їй небесне… — Таня хрестилась. — Як же так, доню?
Потім вони сиділи на кухні.
— Я зовсім одна… — прошепотіла Марічка.
— Я ще побуду з тобою. А потім… Вибач, стара вже, час на спокій. Тридцять років у вас працюю… ще з часів твого діда, батька Бориса.
Минули похорони, дев’ятини, сороковини. Будинок затих. Телефон більше не дзвонив.
Марічка ходила на пари лише через Андрія, інакше лежала б, дивилася у стіну. Таня змушувала їсти, погрожуючи піти, якщо та не ковтне хоча б ложку юшки. І Марічка їла, аби не лишитися в порожньому будинку сама.
Одного вечора вони знову сиділи на кухні. Чай у чашках стояв недоторканий. Таня раптом заговорила:
— Я клятву давала твоїм батькам ніколи не розповідати. Але тепер їх немає… Дай мені спокій. І тобі правду треба знати.
— Яку правду?
— У тебе є мати.
— Що? Мама померла!
— Олена Миколаївна — не твоя рідна мати. А рідна, гадаю, жива. Хоча не знаю, де вона.
Марічка видивлялася на Таню.
— Як так?! А тато?
— Тато рідний. Слухай…
Таня розповіла все: як Олена не могла мати дітей, як у фірмі Бориса з’явилась дівчина, Наталка, яка закохалась у нього й завагітніла. Як він умовив її віддати дитину, обіцяв гроші, квартиру… Як Наталка потім сама пішла, не витримавши бачити, що її донька називає мамою іншу.
— То я не одна…
Таня розрахувалась.Марічка стояла на порозі нової кімнатки, де жила Наталка, і зрозуміла, що справжнє родинне тепло не в багатстві, а в здатності пробачити й почати все спочатку.
