Я ТОБІ НАГАДАЮ
Марія Сергіївна, ось тут, завиток не виходить, сумно прошепотів другокласник Артемко, ледь торкаючись пензликом до вперто кособокого зеленого листочка намальованої ним квітки.
А ти легше, любчику, веди пензлика Як пірїнкою по долоні гладь. Ось так. Молодчина! Не завиток, а заглядіння! усміхнулася літня вчителька. Для кого ти таку красу намалював?
Для мами! засяяв від щастя хлопчина, розправившись з вередливим листочком. У неї сьогодні День народження! Це мій подарунок! після слів похвали голос Артемка зазвучав гордо, аж щічки зашарілися.
Щаслива матуся у тебе, Артемко. Лише обережно, не замикай альбом, хай фарба підсохне, аби не розмазати. А як додому прийдеш тоді й обережно вирвеш цей лист. Побачиш, мамі неодмінно сподобається.
Вчителька кинула прощальний погляд на темну кучеряву маківку, схилену над малюнком, і, усміхнувшись своїм думкам, повернулася до столу.
Отакі подарунки мамі! Давно вона таких від дитини не бачила. До малювання Артемко має неабиякий хист! Треба мамі подзвонити, запропонувати записати хлопця до художньої школи. Хай не пропадає такий талант.
І спитати колишню ученицю свою чи сподобався подарунок? Сама Марія Сергіївна й ока не могла відірвати від мальованих квітів на аркуші здавалось, ось-ось ворухнуться живі зелені завитки.
Ох, у матір пішов, у Ларису! Та теж у його роки дивовижно гарно малювала…
*****
Марія Сергіївна, це Лариса, мама Артема Котова, ввечері зазвонило вчительчене стареньке «Берегиня», Дзвоню попередити: Артем завтра не піде до школи, відрубав у слухавці молодий жіночий голос.
Добрий вечір, Ларисо! Щось сталося? спитала Марія Сергіївна.
Та сталося! Весь мій День народження зіпсував! у трубці гримнуло обурення. А зараз лежить з температурою, швидка тільки-но поїхала!
Як з температурою? Він зі школи здоровий ішов, подарунок тобі ніс…
Ви про ці клякси?
Які клякси, Ларисо! Він такі квіти тобі намалював! Я й сама хотіла дзвонити в художню хай би спробував
Не знаю, що там за квіти, але на мокрий смердючий клубок я точно не розраховувала!
Клубок? Про що ти кажеш? Марія Сергіївна розгубилася, слухаючи нервове й заплутане пояснення.
Ларисо, знаєш що, несподівано зважилася вона, якщо не проти, я зараз до вас зайду, недалеко ж живу…
Отримавши згоду колишньої учениці, а нині як летить час! вже мами власного учня, Марія Сергіївна прихопила зі скриньки старий альбом з посохлими листками і дитячими малюнками свого, першого, класу і вже виходила з підїзду.
На світлій затишній кухні, куди Лариса завела гостю, панував безлад. Прибравши сметанковий торт, посуд, мама Артема почала злитись і жалітись:
Як прийшов із затримкою, та з рюкзака і куртки вода аж тече
Як витяг з-за пазухи цуцика наскрізь мокрого, смердючого так, що за кілометр чути! Він, дурненький, поліз у яму з талим снігом за псом, куди чужі хлопці закинули тіло! Про зіпсовані підручники, про клякси в альбомі, на що без сліз не глянеш. І навіть про температуру, яка раптом підскочила до тридцяти девяти
Як гості розійшлись, торт і не куштнувши, а лікар зі швидкої матір-дурепу насварив
Ото й віднесла його б пак, як Артемко заснув, на ту кляту звалищну купу. А альбом, он, сохне біля батареї: ні квітів, ні малюнка не лишилося після тієї води! сердито фыркнула Лариса.
Я й не помічала, як із кожним словом, з кожною роздратованою інтонацією, все темніла Марія Сергіївна.
А вже коли почула про долю врятованого учнем песика зовсім затьмарилася. Лиш тихо, всадивши Ларису, ніжно погладила долонею розмитий альбом і почала:
Про зелені завитки й ожилі на папері квіти Про дитяче завзяття й сміливість, не по роках. Про хлопчаче серце, що не стерпло чужої жорстокості, й про малих нікчем, котрі живе створіння в яму жбурнули.
А тоді підвела Ларису, показала у вікно:
Он та яма! Звідти не те, що цуцик, й Артемко втопитися міг би. Але коли шукав, чи про себе думав? А може, лише про ті квіти, щоб не зіпсувати подарунок для мами.
Чи не забула, Ларисо, як у далекі девяності, на лавці біля школи, ти сама ревіла, тримаючи підібраного котика, що в дворі від хуліганів відбила?
Як усім класом його гладила, чекала маму й не хотіла додому, сердячись на батьків, коли «противного клубка» за двері викинули Добре, що вчасно згадалися!
То я тобі нагадаю! І Тишку твого, з яким розлучатися не хотіла, і вухатого Мухтара, цуцика від Найди, що з тобою до інституту виріс, і грака з переламаним крилом, над яким опікувалась у живому куточку
Марія Сергіївна дістала з пожовклого альбому світлину, де струнка дівчинка в білому фартусі міцно обіймає пухнастого котика, усміхаючись до однокласників, і спокійно, але твердо сказала:
Я тобі нагадаю доброту, яка у серці твоєму колись розпускалася, попри все, яскравими барвами
Слідом за фото на стіл упав вже збляклий дитячий малюнок: маленька дівчинка тримає в руці волохатого котика, а іншою впевнено стискає мамину руку.
Якби моя воля, вже строгіше додала Марія Сергіївна, я б цього цуцика разом із Артемом обцілувала! А ті клякси в рамку! Бо немає для мами подарунка кращого, ніж виховати дитину Людиною!
А мати Артемка хиталася між розкаянням та соромом, раз по раз поглядаючи на зачинені двері синової кімнати. Стиснула змучений альбом.
Маріє Сергіївно, прошу! Посидьте з Артемком пять хвилин! Я Швидко! Я зараз!
Уважно слідкуючи за нею, вчителька кивнула. Лариса поспіхом накинула пальто і зникла за дверима.
Не зважаючи на болото, не розбираючи шляху, побігла до далекої купи сміття. Заглядала під коробки, обшукувала пакети, кликала, раз по раз поглядаючи на вікна Чи простить?
*****
Артемку, а хто це у тебе носа в квіти всунув? Хіба не твій Дикуля?
Він, Маріє Сергіївно! Схожий?
Аякже! Вон, і біла зірочка на лапці блищить! Як згадаю, як ми з мамою твоєю відмивали ті брудні лапки вчителька засміялась.
А я тепер йому щодня лапки мию! з гордістю промовив Артем. Мама каже: маєш друга дбай про нього. Нам навіть ванночку для цього купила!
Гарна у тебе мама, лагідно всміхнулася Марія Сергіївна. А ти знову їй подарунок малюєш?
Еге, хочу у рамку вставити! Бо там у неї клякси у рамці стоять, а вона дивиться на них і усміхається. Хіба ж можна так, Маріє Сергіївно?
Клякси? хмикнула вчителька, Може, й можна якщо такі клякси від щирого серця. Скажи, друже, як у тебе в художній школі? Вдається?
Ще й як! Скоро мамин портрет намалюю! От радітиме! А поки ось, Артемко порився в рюкзаку, дістав складений аркуш. Це від мами! Вона теж малює.
Марія Сергіївна розгорнула малюнок і ніжно торкнулася плеча хлопчика.
На білому папері щасливий, ніби сяючий, Артемко поклав руку на голову чорної, закоханої собаки-дворняжки. Справа мініатюрна, світловолоса дівчинка у шкільній формі тримає пухнастого котика А зліва, з-за бібліотеки, усміхається вона сама Марія Сергіївна.
І в кожній лінії, в кожній барві того малюнка жила незламна материнська гордість.
Старенька вчителька витерла сльозу й раптом всміхнулася: у самому куточку малюнка, з барвистих квітів та тендітних зелених завитків виписано одне-єдине слово «Памятаю»Марія Сергіївна мимоволі затамувала подих, дивлячись на малюнок. Її очі стали вологими, але вона не відвернулась хай бачить Артемко, якою безмежною може бути дитяча вдячність і щастя.
За вікном сніг наче вперше торкався землі, стелив біле простирадло нового дня. Вчителька відчула у грудях, як щось розквітає спогадом, надією, вірою в непереможну силу добра.
Бачиш, Артемку, прошепотіла вона, нічого на світі не зникає: ні твоя дружба, ні мамина любов, ні навіть клякси Вони стають частиною великої картини нашого життя. А доброта Вона завжди повертається.
Хлопчик широко усміхнувся і притиснувся ближче. За стіною стихло гавкання мабуть, Дикуля дрімав, вірячи, що вдома завжди буде тепло і затишно.
Та й Марія Сергіївна знала: поки є діти з чистим серцем, поки мами не соромляться обіймати свої клякси в рамці, для цього світу завжди буде надія.
Вона обережно обняла Артемка за плечі, і разом вони наповнили кімнату тихою радістю мовчазною вдячністю за просте людське диво, коли любов вчить творити добро і малювати квіти навіть зі сліз.
А десь у глибині душі Марія Сергіївна тихо прошепотіла: «Я тобі нагадаю Я тобі завжди нагадаю, як розквітати добротою».
