Ніколи не думала, що зрада розіб’є мою родину. Ми прожили разом п’ять років. Усе було гарним, теплим — принаймні, так здавалося. Початок був як із кіно: квіти, компліменти, ночі під місяцем. Весілля. А через рік народився наш син, якого ми чекали із щирою радістю.
Так, малюк з’явився трохи раніше, і, мабуть, це позначилось — імунітет був слабким, постійні хвороби. Через це я так і не вийшла на роботу. Вирішили, що садочок — не для нього, не витримає. Я залишилася вдома, присвятивши себе дитині та родині. Чоловік тоді сказав:
— Заробляю достатньо. Залишайся, доглядай сина. Коли піде до школи — побачимо. Усе налагодиться.
Я йому вірила. Він здавався надійним, турботливим. Жили, як багато молодих сімей: він на роботі, я вдома. Усе було правильно. Іногда їздили у гості чи на природу. Бабусі допомагали — обидві ще працювали, але ніколи не відмовляли.
А потім почалася пандемія. Чоловік перейшов на дистанційну роботу. Став дратівливим, сварився. Міг і крикнути, і на дитину гаркнути. Я розуміла — стрес, страх за роботу. Усі були на межі. Потім він повернувся в офіс, і, здавалося, усе налагодилося. Навіть вибачався за свої спалахи.
Та син продовжував хворіти. Діагнози змінювалися, і в підсумку ми опинилися в лікарні. Провели там майже два тижні. Чоловік дзвонив, але не приїжджав. Моя свекруха сказала:
— Він годує родину, що йому в лікарні робити? Ще заразиться. Йому треба працювати.
Я тоді не заперечувала. Справді, зарплату приносить — хай працює. А в лікарні все є.
Коли ми повернулися, у квартирі було ідеально чисто. Навіть занадто. Подумала: чистив, напевно, клінінг. Було приємно — зустрів нас, допоміг із речами, замовив їжу. Я зраділа — значить, сумував, піклувався.
А потім пішла розбирати білизну й побачила в пральці свій халат. Чому він там? Я ж не стирала. Ну, буває, могла й забути.
Наступного дня ми вийшли з сином на прогулянку. На лавоці біля під’їзду сиділа сусідка — Дар’я, з якою ми часом балакали (діти одного віку). Поговорили, і коли вже розходилися, вона раптом окликнула:
— Вибач, це не моя справа, але… Три дні тому я їхала у ліфті з твоїм чоловіком. Він був з якоюсь жінкою. Вийшли на вашому поверсі. Не хотіла говорити, але не можу мовчати.
Я спершу не зрозуміла. А потім згадала той халат. Згадала стерильну чистоту в домі. І мене ніби ополоснуло льодом.
Коли чоловік прийшов, я не відклала розмову:
— Ти приводив у наш дім іншу жінку? Поки я з твоїм сином лежала в лікарні?
Він опустив очі. Все було ясно. Навіть не заперечував. Не пам’ятаю, як опинилася у мами. Телефон розривався — я не брала. Відчувала себе розчавленою.
Коли я не відповідала, він почав дзвонити моїй матері. А вона… сказала, що не хоче втручатися. Що ми самі маємо розібратися. Я залишилася сама зі своїм болем.
Але свекруха втрутилася. Прийшла на дитячий майданчик і відразу почала:
— Думала, ти розумніша. Через одну помилку все руйнуєш! Він же тебе не кинув, дитину не кинув. Ну, спіткнувся. А ти куди? Речі зібрала й втекла!
Я слухала й не вірила. Він зрадив. У нашому домі. А я винна?
— Запустила себе після пологів, тільки дитина в голові. А в офісі скрізь красуні! Він чоловік, не витримав. І що тепер? Роби вигляд, що нічого не було. Головне — дах над головою, їжа, дитина. Живи й радій.
Я нічого не сказала. Просто пішла. Не було сил сперечатися.
Останньою краплею стало те, що й моя мати не підтримала мене.
— Важко, але подумай, — сказала вона. — Син виросте без батька. А ти щасливішою не станеш. Пробачити — не значить забути. Подумай ще. Можливо, варто спробувати знову.
Я не розумію, як це можна пробачити. Як можна робити вигляд, ніби нічого не сталося. Як можна жити з людиною, що привів іншу у наше ліжко, поки я сиділа в лікарні з його хворим сином.
Я не хочу бути зручною. Не хочу бути сліпою. Я не залізна. У мене теж є серце.
Зараз живу у мами. Думаю. І не знаю, що робити. Але знаю одне — назад, у той «чистий» дім, де мені зрадили, я не повернуся.
