Вечірнє світло м’яко пробивалося крізь тюль. Марійка поставила на стіл дві тарілки з вечерею й глянула на годинник. Восьма година. Андрій обіцяв бути о сьомій, але останні місяці його обіцянки вартували копійки. Вона набрала чоловіка — абонент недоступний. Зітхнула й прибрала одну тарілку до холодильника. Знову вечеряти на самоті.
З боку їхня сім’я виглядала ідеально. Понад десять років разом, гарний будинок у Києві, стабільний дохід у гривнях. Друзі вважали їх ідеальною парою на тлі власних проблем. Найдивніше, що Марійка теж у це вірила. До недавнього часу.
Почалося ніби з дрібниці. У лютому Андрій вперше за десять років забув про їхні роковини. Ввечері вона спитала його прямо:
— Пам’ятаєш, яке сьогодні число?
— Середа, — відповів він, не відриваючись від телефону.
Марійка тоді нічого не сказала, просто пішла, намагаючись заспокоїти тривогу.
Потім помітила: Андрій став частіше затримуватися допізна. На запитання відповідав коротко, погляд уникав: «На роботі аврал». Вона хотіла зрозуміти, вірила втомленому обличчю й відступала. Поступово вечори на самоті й друга порція вечері у холодильнику стали нормою.
У середині березня вона сприйняла зміни у його вигляді: нова зачіска, дорогі сорочки, незнайомий парфум.
— Вирішив оновити імідж? — спитала вона.
— На роботі нові вимоги — діловий стиль, — відповів Андрій, але в його очах вона побачила винуватий блиск школяра, що збрехав.
А потім настав той самий вечір. Телефон чоловіка подав сигнал, поки той був у душі. Марійка пройшла повз, але ім’я відправника спалахнуло перед очима.
«В».
І коротке повідомлення: «Сьогодні, як зазвичай?»
Більше вона не читала. Інтуїція не підвела. Того вечора подзвонила подрузі Соломії, яка порадила: «Або питай прямо, або вирішуй для себе, що робити, якщо він зраджує».
Квітень розставив усі крапки над «і». Андрій став мовчазним, ввічливим і зовсім чужим мешканцем. У ту середину, коли все вирішилося, Марійка прийшла з роботи раніше. Андрій увійшов о сьомій і, побачивши її, завмер.
— Нам треба поговорити, — промовив він серйозно.
Вона кивнула.
— Я йду, — сказав Андрій просто. — У мене є інша жінка. Я її кохаю.
Так просто. Все вмістилося у три фрази.
— Її звуть Вікторія? — спитала Марійка.
Андрій здригнувся.
— Давно?
— Близько трьох місяців, — він дивився у бік. — Я зрозумів — це справжнє.
— Добре, — вона підвелася. — Тільки знай — повернення не буде. Ніколи. Сьогодні переночуєш тут, а завтра щоб і духу твого не було.
Сльози прийшли потім, вночі. Вранці Андрій зібрав речі й пішов, лишивши на столі зв’язку ключів. Квартира здавалася дивно порожньою, але Марійка відчула полегшення. Повітря стало чистішим.
Минуло два тижні. Вона поринула у роботу. Все змінилося, коли вона зустріла колегу Андрія — Дмитра.
— Привіт, Дмитро. Як там Андрій?
— Ти не знаєш? Його звільнили три тижні тому. Проект провалив.
— Дивно, — промовила Марійка.
— Можливо, кохання затуманило голову. Вікторія вміє відволікати, — сказав Дмитро.
— Ви давно знайомі? — спитала вона.
— З університетських років, — відповів він і змовк, зрозумівши, що забагато сказав. Швидко попрощався й пішов.
Відповідь прийшла через два дні від бухгалтерки Лесі.
— Там підстава була, Марійко. Дмитро давно мріяв про місце Андрія. Вікторія — його давня подружка. Вона навмисно його обвела, щоб відволікти, а потім передала важливі документи конкурентам. Проект зірвався, Андрія зробили крайнім. Дмитро тепер керівник відділу.
Тієї ж ночі у двері квартири подзвонили. На порозі стояв Андрій — блідий, знесилений.
— Привіт. Можна переночувати? Більше нікуди.
Марійка мовчазно пропустила його.
— Диван вільний.
Вранці він розповів: «Вікторія кинула, як тільки мене звільнили. Грошей більше немає».
— Вікторія й Дмитро. Давно знайомі? — спитала вона.
Погляд Андрія став порожнім. — Ти знаєш. Мене підставили. Я сам винен. Все сам зруйнував.
— Можеш поки лишитися. На дивані. Але не думай, що я забула чи пробачила.
Так і пішло. Андрій жив у вітальні, Марійка — у спальні. Він не нав’язувався, мовчки прибирав, готував, допомагав з дрібними поломками. Він дуже змінився.
Два місяці проминули непомітно. Андрій знайшов нову, менш престижну роботу. Марійка записалася на курси фотографії, ходила на йогу. Одного вечора він повернувся з коробкою. Всередині було її улюблене тістечко.
— Дякую, — сказала вона. — Не думай, що ми повернулися до колишнього. Просто мені смачно.
— Я знаю, — відповів він. — Я не розраховую.
Через тиждень Марій— Ти знаєш, — сказала Марійка, дивлячись йому в очі, — можливо, колись ми знову знайдемо дорогу один до одного, але поки що досить просто бути поруч.
