Квітень 14, 2024
Мене звати Мар’яна. Тридцять шість. За плечима — один невдалий шлюб, роки внутрішньої боротьби та гнітючий, іноді до духу, докір самій собі за те, як обійшлась із найдорожчою людиною — своєю мамою. І тепер, коли доля здається знову дала мені шанс на щастя, я опинилась перед вибором, що роздирає мою душу.
— Наталю, я просто вже не знаю, що робити… — шепотіла я подрузі по телефону, дивлячись у дощове київське небо. — Олег — прекрасна людина. Турботливий, сильний, надійний. З ним я відчуваю себе жінкою. Він пропонує переїхати до нього, жити разом… Але куди я подіну маму?.. Ти ж знаєш, яка вона…
Так, Наталя знала. Усі мої близькі знали, що мама — це не просто «рідна людина». Вона з роками ставала все більш владною, гострою, вимагала постійної уваги, але при цьому була крихкою, ніби скляна. І коли я познайомила її з Олегом — все пішло шкереберть.
На зустрічі мама з перших хвилин почала своє. Називала Олега чужими іменами, вдавала, що плутається, хоча пам’ять у неї залізна. Потім «випадково» вилила борщ йому на штани. Олег підвівся і вийшов. А мама одразу зіграла напад — я викликала швидку. Лікарі відвезли її, а через годину вона спокійно спала в себе в кімнаті. А я сиділа на кухні аж до світанку й ридала, не розуміючи, за що мені це.
Востаннє Олег сказав прямо:
— Мар’яно, подумай про будинок для літніх. Там про неї дбатимуть, а ти зможеш жити своїм життям. Ми зможемо будувати наше майбутнє.
Я мовчала. Але в душі прокинулись спогади, ніби з самого дна.
Коли мені було 22, я закохалась у колегу Тараса. Жили ми з мамою вдвох у двокімнатній хрущовці. Мама була проти. Категорічно. Ми з Тарасом потай розписались, і він переїхав до нас.
І почався пекельний марафон. Мама кликала мене з однієї кімнати, Тарас — з іншої. Я відчувала, що мене розривають на частини. Плач став повсякденністю. За рік він пішов.
— Ти хороша людина, Мар’яно. Але поки поруч твоя мама — щастя тобі не побачити, — сказав він напередодні розлучення.
Я залишилась сама. І змирилась. До Олега. До моменту, коли хтось знову простягнув мені руку. І тепер — знову безвихідь.
Ми з Олегом поїхали оглянути один із будинків для літніх. Там було чисто, охайно, персонал привітний. Але відчувалось… ніби там не живуть, а доживають. Літні люди сиділи нерухомо, дивились у вікно. Дехто гуляв алеями, але жодної усмішки. Я не витримала й запитала медсестру:
— Чому тут усі такі сумні?
— Бо вони самотні. Їх покинули. Родичі не при— Бо вони самотні. Їх покинули. Родичі не приїжджають, навіть не дзвонять, а вони щодня чекають…
