А скільки тобі твій колишній на аліменти дає?
Катерина аж трохи вдавилася чаєм. Це питання впало, як сніг на голову посеред теплого вечора. Не те щоб щось кримінальне, а все одно неприємно.
Олена Іванівна сиділа навпроти, задумливо гляділа на невеличкий яблучний штрудель, що Катерина спекла спеціально до візиту свекрухи. Олена Іванівна любила саме яблучний, але зараз це вже не мало жодного значення.
Ми справляємось, Катерина спробувала посміхнутись, але усмішка вийшла кволою.
Я ж не про те, скривила губи свекруха. Просто Скільки він надсилає?
Катерина трохи помялася. Це особисте питання
Олена Іванівна відсунула чашку з чаєм, пальці з акуратним світлим манікюром нервово постукали по скатертині.
Катрусю, я ж не просто так питаю. Марко ж цього року до школи вже пішов, правда?
Катерина кивнула, добре знаючи до чого клонить свекруха. Хоч і не хотіла визнавати, та все було очевидно
Форма, підручники, портфель, гуртки. За це все треба заплатити, і немало, Олена Іванівна почала загинати пальці. Витрати виросли?
Виросли, стиха погодилася Катерина.
А хто найбільше витрачає? Його батько чи мій Андрійко?
Повисла мовчазна пауза. З вікна долинав шум машини, десь поверхом вище радісно гомонів малюк, а тут, у маленькій кухоньці з веселими фіранками, які Катерина минулої весни пошила сама, стало, здається, навіть важко дихати.
Ми справляємось, повторила Катерина, і навіть собі прозвучала невпевнено. Андрій не скаржиться.
Свекруха фыркнула коротко й різко, наче кішка, якій наступили на лапу.
Авжеж не скаржиться. Він у мене терплячий, у батька вдався. Тому що, схоже, це саме мій син вас усіх тягне. І тебе, і Марка твого.
Олено Іванівно
Та свекруха вже рушила в коридор. Катерина подалася за нею, не знаючи, що сказати, як оправдатися. А треба взагалі виправдовуватися? Вони ж родина. Сам Андрій захотів, сам наполягав, сам
Олена Іванівна застібнула пальто, перевірила сумку. Озирнулася вже з порогу в її погляді була тільки втома і щось невловиме, чому Катя навіть слів не могла знайти.
Ти б підробіток пошукала, Катерино, сказала мякше, і від тієї мякості стало ще гірше на душі. Я ж не для того сина ростила, щоб він чужу дитину забезпечував.
Двері тихо зачинилися.
Катерина залишилася в коридорі сама, розглядаючи килимок із написом «Вас вітають».
Увечері квартира наповнилася звичними звуками: Марко у своїй кімнаті будував щось із конструктора, Андрій гримів посудом на кухні, розігріваючи вечерю. Звичайний вечір у звичайній сімї. Тільки думки Катерини крутилися довкола того розмови, слова свекрухи дзвеніли в голові, мов натягнута струна.
Вона дочекалась, поки Марко засне і вони з Андрієм залишились удвох на кухні. Андрій гортав новини у телефоні, допивав чай і виглядав таким домашнім у розтягнутій футболці, що Катя вже ладна була промовчати. Але не вийшло.
Андрію, вона сіла поряд, тобі точно все це нормально? Ну ти не відчуваєш, що забагато витрачаєш на Марка?
Андрій відірвався від екрану, здивовано глянув на неї.
Катю, ти серйозно?
Просто питаю.
Він відклав телефон, повністю обернувся до неї, і в цьому жесті було стільки доброти й щирого здивування, що Катя відчула навіть сором.
Марко мій син, сказав Андрій. Написано в паперах чи ні, я його люблю і виховую. Які ще трати? Про що ти взагалі?
Катерина кивнула і посміхнулась вона чекала саме цих слів. Але десь всередині жив собі крижаний червячок слова Олени Іванівни залишались скалкою, яку не так просто витягнути.
Минуло пів року
Катерина сиділа на краю ванни, дивилася на дві смужки на тесті й не вірила очам. Показала Андрію і він підхопив її на руки, закружляв по квартирі, як хлопчисько. Марко стрибав поряд і вимагав пояснень, а коли почув, що буде старшим братом, зажадав сестричку обіцяв навчити її складати будиночки з конструктора.
Вагітність минула легко й майже непомітно. В березні зявилась маленька Соня: зморщена, з Андрієвими очима й Катрининим носиком. Марко слово тримав: годинами сидів біля ліжечка, стерегти лаяв кожного, хто шумів.
Катерина сподівалась тепер уже все стане на свої місця. Олена Іванівна побачить онуку, відтане й прийме їхню родину, як є.
Вона помилилась.
Свекруха приїхала через два тижні після виписки. Соня спала у ліжечку, Марко був у школі, і вони втрьох сиділи на кухні Катя, Андрій і Олена Іванівна.
В якийсь момент свекруха зробила великий ковток чаю й відсунула чашку.
Катерино, ти ж тепер у декреті? Тобто, грошей у сімї стало менше, а витрати на Марка такі ж. Вам вистачає?
Катерину аж кинуло в холод в грудях стало порожньо.
Може, подзвониш Маркового тата, не зупинялась Олена Іванівна. Хай аліменти підвищить або щось ще скине. Це ж його син! Досить тягнути все на моєму Андрієві
Андрій раптом гепнув долонею по столі аж чашки підскочили, а ложка покотилася на підлогу.
Мамо, сказав він голосом, якого Катя ще не чула, досить!
Олена Іванівна насупилася, за секунду перейшовши з наступу в оборону досвід проявився, не дарма вона все життя все тримає під контролем.
Андрію, я за тебе та Соньку хвилююсь! Хіба це злочин хоч трохи турбуватись за сина?
Турбуєшся про що? Андрій навіть не думав відступати, на щелепах аж посмикувалось.
Про те, що ти витрачаєш гроші і сили на чужу дитину! зірвалася на крик свекруха. Тепер у тебе є доня, рідна. А ти все ще забезпечуєш цього.
Катерина стиснулася на стільці, їй хотілось провалитися підлогу. «Цього» її Марка, який боготворив Андрія, який малював йому відкритки на усі свята «цього»
Марко мій син, чітко сказав Андрій. Мені байдуже, що в документах. Виховую я, люблю я він мій, як і Соня. Ми родина, мамо. Якщо ти цього не бачиш це твоя справа.
Олена Іванівна схопилась, аж стілець відкотило до холодильника.
Ти собі життя псуєш! закричала вона. Ти все губиш заради неї й її малюка! Я ж не для того тебе ростила!
З дитячої донісся наляканий сонячий писк, потім голосніше.
Катерина кинулась до ліжечка, притиснула Соню до грудей, шепотіла щось заспокійливе й майже безглузде: головне, щоб маленька зрозуміла мама поруч.
З коридору пролунав різкий звук вхідних дверей та так, ніби вся квартира здригнулась.
Потім настала тиша.
Сонечка поступово затихла. Катерина стояла посеред дитячої, боялася рушитись, боялася повернутись, боялася думати, чим усе завершиться.
Двері нечутно відчинилися Андрій зайшов, обережно обійняв її з донечкою тихо й надовго.
Мама важка людина, згодом прошепотів він у Катине волосся. Але більше псувати нам настрій не дам. Дещо вона до нас найближчим часом приходити не буде.
Катя подивилась на чоловіка крізь сльози й мовчки кивнула.
Вони вистояли. Їх маленька родина змогла.
