Я не зможу стати тобі мамою і ніколи не полюблю, але я буду оберігати тебе, і ти не повинен на мене сердитися. Адже з нами тобі все одно буде краще, ніж у притулку.
Цей день був нелегким. Іван прощався із сестрою, Маргаритою. Вона не завжди була слухняною, та все одно кровинка. П’ять років не бачилися, і така біда…
Леся як могла тримала чоловіка, намагалася взяти більше справ на себе аби легше було Іванові.
Та після похорону постало ще одне непросте питання. В Іри, сестри Івана, залишився маленький син. Усі рідні, хто зібрався провести Іру в останню путь, ніби й не задумуючись переклали турботу про хлопчика на Івана.
А кому, як не рідному дядькові, брати відповідальність за хлопчика? Усім здавалося це саме так має бути.
Леся знала, чому Іван не відмовить. Вона і не заперечувала рішуче, але була одна перепона. Леся ніколи, ще з юності не хотіла мати дітей ні своїх, ні тим паче чужих.
Вона чесно зізналася у цьому Іванові ще до весілля. Він чомусь відмахнувся молоді ж, все життя попереду! Хто думає про дітей у двадцять з копійками? Вирішили тоді живемо для себе. Так минуло десять років.
А тепер Лесі доводилося приймати чужу дитину. Іншого виходу не було. Віддати племінника у притулок Іван ніколи б не дозволив, і Леся не стала б навіть починати таку розмову.
Вона знала, що не зможе полюбити хлопчика і не замінить йому маму. Але Сашко хлопчик розумний не за віком, і Леся вирішила бути чесною:
Сашко, де ти хочеш жити більше: з нами чи в інтернаті?
Я хочу жити вдома, самим.
Та це неможливо, тобі всього сім. Треба вибирати.
Тоді з дядьком Іваном.
Добре. Ти поїдеш із нами, але мушу сказати чесно: я не буду тобі мамою і не зможу тебе любити, а піклуватися буду. Не ображайся, будь ласка. Всё одно тут тобі буде краще, ніж у притулку…
Основні формальності вирішили, і нарешті поїхали додому.
Леся, після тої розмови, вирішила більше не грати турботливу тітку готувала, прала, допомагала з домашкою, та не вкладала душу. Просто робила, що мала.
А Сашко дуже старався, поводився чемно, памятаючи він не любий, і щоб не бути знов у інтернаті, мусить лишатися слухняним.
Вдома хлопчику віддали найменшу кімнату. Леся вирішила все переробити для Сашка.
Вибирати шпалери, меблі, прикраси її справжня пристрасть. Взялася з ентузіазмом за дитячу.
Сашкові дозволили вибрати шпалери, решту Леся підібрала сама. Грошей не шкодувала не через жадність не любила дітей, просто не могла нічого зробити із собою. Вийшло гарно й затишно.
Сашко був щасливий! Оце б мама побачила, як у нього тепер класно. Ех, якби Леся могла його полюбити… Вона добра, хороша, просто діток не любить.
Часто у вечірній тиші Сашко про це думав.
Хлопчик умів радіти всьому. Цирк, парк, зоопарк усе дивувало його до щастя, і Леся з часом сама отримала радість від цих прогулянок. Їй було цікаво дарувати хлопчику несподіванки і спостерігати його щирі емоції.
У серпні Леся з Іваном збиралися летіти на море, і Сашка мала взяти на десять днів їхня тітка Галина.
Та майже в останню хвилину Леся усе передумала. Захотілося показати хлопчику справжнє море. Іван здивувався її рішенню, хоча потай радів: він дуже привязався до Сашка.
А Сашко майже щасливий! Якби ще любили, ну й добре, зате буде море!
Подорож була чудова. Море тепле, фрукти як мед, настрій сонячний. Та відпустка закінчилася, і почалися будні робота, дім, школа. Та щось у їхньому світі змінилося, з’явилося відчуття руху, очікування дива.
І диво прийшло. Леся повернулася з моря із новим життям. Довгі роки уникали цього, а от же як трапляється.
Що робити не знала. Розказати Івану чи вирішити все самотужки? Після появи Сашка доходило чоловік, здається, не такий вже противник дітей. Він із задоволенням возився з хлопчиком, грав із ним у футбол.
Ні, одного разу Леся зважилася, а другий раз ні. Тож прийняла непросте рішення.
Леся сиділа у клініці, коли з школи подзвонили: Сашка забрала «швидка» із підозрою на апендикс. Все відклалося.
Влетіла до приймального відділення Сашко лежав блiдий, трусився. Побачивши Лесю, заплакав.
Лесю, дуже прошу, не йди. Мені страшно. Побудь моєю мамою хоч сьогодні! Будь ласка, тільки один раз, обіцяю, потім ніколи не буду просити…
Хлопчик міцно вчепився в її руку, сльози градом. Леся ще жодного разу не бачила його в такому стані, хіба що на похороні.
Тепер прорвалося все.
Леся пригорнула його руку до щоки.
Мій хлопчику, потерпи ще трохи. Прийде лікар все буде добре. Я поруч, нікуди не піду.
Боже, як її серце розкрилося для нього у ту мить! Хлопчик із великими очима найдорожче, що в неї є.
Чайлдфрі? Які дурниці! Сьогодні ввечері Леся нарешті розповість Іванові, що скоро у них буде малюк. Це рішення народилося, коли Сашко крізь біль ще міцніше стиснув її руку.
Минули десять років.
Сьогодні в Лесі майже ювілей, сорок пять. Будуть гості, рідні, привітання. А поки кава й думки.
Час летить… Юність, молодість десь далеко. Тепер вона доросла жінка, щаслива дружина і матір двох чудових дітей. Сашко майже дорослий, йому вісімнадцять, Софійці десять.
Вона нічого не жалкує.
Хоч ні, є одна рана. Ті жорсткі слова про нелюбов… Як хотілося б, щоб Сашко їх забув і більше ніколи не згадував.
Після того дня у лікарні Леся часто казала йому про свою любов. Проте так і не наважилася запитати, чи памятає її хлопчик те перше зізнання…
