З раннього дитинства у мене з батьками були дуже довірчі стосунки. Мені нічого не забороняли, усюди відпускали й, як наслідок, я виросла цілком самостійною. Я дуже спішила стати дорослою, тому після закінчення школи я почала винаймати квартиру з подругами. Університет, до якого я вступила, знаходився у моєму рідному місті, тому я часто бачилась з батьками. Звісно, починати доросле життя на кошти батьків було б смішно, тому я влаштувалась на роботу, яку вдало поєднувала з навчанням. Після закінчення магістратури я знайшла іншу, більш високооплачувану, роботу і почала жити сама.
Мої батьки — дивовижні люди. Усе моє життя вони підтримували кожне моє рішення, вміли вислухати у складний момент та дати хорошу пораду. Тому, коли у свої сімнадцять я вирішила жити на орендованій квартирі разом з подругами, вони тільки зраділи та сказали, що дуже пишаються мною. Навіть після переїду я часто навідувалась у рідний дім і у мене завжди при собі був ключ від батьківської квартири. Я кожен раз попереджала рідних про свій візит, але ніколи не питалась дозволу, бо знала, що мені зрадіють. Я бувала вдома і коли батьків не було, просто, щоб провідати улюбленого собаку Мікі або взяти якісь речі чи навпаки відвести, ті, що вже не потрібні. Ситуація залишалась незмінною навіть після закінчення університету.
Згодом я познайомилась з Сергієм. Він виявився чудесним хлопцем і у нас швидко зав’язались стосунки. Через півтора року зустрічань ми почали жити разом. Проте це нічого не змінило, я й надалі могла спокійно навідуватись у квартиру батьків, коли мені заманеться. Рідні навіть не стали нічого чіпати у моїй кімнаті і я зберігала там багато своїх особистих речей.
Ще через рік ми з Сергієм одружились. Весілля було як у казці — я в розкішному платті, вишуканий зал, а поруч лише близькі та друзі. На весілля батьки зробили нам подарунок — путівки на десять днів у Туреччину. Ми дуже зраділи й вже на другий день вирушили на відпочинок.
Після повернення ми з Сергієм прийнялись розглядати подарунки. Наші друзі зробили нам прекрасний презент — вишуканий набір хрустального посуду.
У нашій квартирі зовсім не було зайвого місця, щоб зберігати таку коштовну річ, тому я вирішила відвести його до батьків. Я знала, що вони на тиждень поїхали до друзів у будиночок за місто, а тому вирішила їх не турбувати своїм дзвінком. Проте, коли я спробувала відчинити квартиру, то відразу зрозуміла, що щось не так.
Мої ключі ніяк не хотіли входити у замок. Я спершу навіть подумала, що помилилась квартирою або замок зламався. Тоді я зателефонувала мамі й почула таке, від чого в мене мало очі на лоб не вилізли:
— Доню, тепер ти вже зовсім доросла, у тебе власна сім’я і тобі потрібно зрозуміти, що ти не можеш просто так, без запрошення заявлятись у нашу квартиру. Замки у дверях ми змінили. Нам з татом теж потрібно мати свій особистий простір, де немає вже місця для тебе!
Така новина мене в край обурила. Невже вони не могли просто поговорити зі мною? Невже я настільки їх дістала, що вони вирішили поміняти замки, поки мене не буде?
Повернувшись додому я розповіла про все Сергію, але, як не дивно, він встав на сторону моїх батьків, мовляв, їм теж хочеться пожити для себе та мати власну квартиру, куди ніхто не з’явиться у неочікуваний момент. А тоді сказав, що ключі від квартири своїх батьків він теж відразу повернув їм і тепер зможе приїжджати туди лише завчасно попередивши. Проте у моїй голові так досі й не вкладається: невже після весілля я різко стала чужою для своїх батьків?
А хто на вашу думку правий у цій ситуації?
