Я не міг його залишити, мамо, прошепотів я, дивлячись їй у очі. Розумієш, просто не міг.
Мені було чотирнадцять, і здавалось, увесь світ ополчився. Точніше, не хотів мене розуміти.
Знову цей шибеник! бурчала пані Катерина з третього підїзду, швидко переходячи на інший бік двору. Одна мати виховує, ось і результат!
А я йшов повз, руки в кишенях старих джинсів, і удавав, що не чую. Авжеж чув.
Мама працювала, затримувалась допізна. На кухонному столі записка: «Котлети в холодильнику, розігрій». І тиша. Вічна тиша.
Ось і зараз ішов я зі школи, де знову став предметом «виховної бесіди». Дорікали за поведінку, наче я не розумів, що для всіх став проблемою. Розумів. Але що з того?
Сашко, хлопче! гукав сусід з першого поверху, дядько Богдан. Бачив тут кульгавого пса? Його би прогнати.
Я зупинився. Придивився.
Біля смітників лежав собака. Не цуценя дорослий, рудий з білими плямами. Лежав нерухомо, лише очима слідкував. Мудрими, сумними.
Проженіть його вже, підтримала пані Катерина. Хворий, мабуть!
Я підійшов ближче. Пес навіть не ворухнувся, тільки слабо помахав хвостом. На лапі рвана рана, кров засохла.
Чого став? сердито кинув дядько Богдан. Візьми палицю, прожени!
Тоді щось у мені обірвалось.
Не чіпайте його! різко сказав я, ставши між псом і дорослими. Він же нікому не шкодить!
Ну диви, здивувався Богдан. Захисник з’явився.
Я й буду захищати, відповів я і присів біля пса, простягнувши руку. Він спочатку обнюхав мої пальці, потім обережно лизнув.
Вперше за довгий час хтось поставився до мене по-людськи.
Ходімо, прошепотів я псу. Іди зі мною.
Вдома облаштував лежанку з курток у кутку своєї кімнати. Мама на роботі ніхто не виганятиме «заразу».
Рана виглядала важко. Я заліз в інтернет, читав про першу допомогу тваринам, записував усе потрібне. Не розумів медичні терміни, але вперто намагався все запам’ятати.
Промити перекисом… потім краї йодом. Тихо, аби не боліло, бурмотів я, роєшся у домашній аптечці.
Пес тихо лежав, довірливо підставляв лапу. Дивився мені прямо у душу так, як ніхто давно вже не дивився.
Як тебе звати? питаю його, перев’язуючи. Рудий ти, може, кличка буде Рудик?
Пес гавкнув тихенько, ніби погоджувався.
Ввечері прийшла мама. Я готувався до сварки, але мама тільки мовчки оглянула Рудика, провела рукою по бинту.
Сам перев’язав? запитала.
Сам. Вичитав у інтернеті.
Чим годуватимеш?
Щось придумаю.
Вона задумливо дивилась спочатку на мене, потім на собаку, який лизав її руку.
Завтра поведемо до ветеринара, сказала. Подивимось, що з лапою. А маєш вже ім’я?
Рудик, по-дитячому зрадів я.
Вперше за багато місяців між нами не було стіни.
Вранці я прокинувся раніше. Рудик пробував підвестись, скулів від болю.
Лежи-леж, лагідно сказав йому. Зараз воду дам, погодуй.
Собачого корму не було, тому віддав останню котлету, хліб розмочив у молоці. Рудик їв з апетитом, але акуратно, облизуючи все до останньої крихти.
У школі я вперше не огризався. Думав тільки про Рудика чи не боляче йому, чи не сумно.
Щось ти сьогодні інший, дивувалась класна керівниця, пані Оксана.
Я тільки знизав плечима. Як розкажеш засміють.
Після школи летів додому, не зважаючи на погляди сусідів. Рудик зустрів радісним скавчанням вже стояв на трьох лапах.
Ну що, друже, хочеш надвір? зробив я з мотузки повідок. Тільки не спіши, бережи лапу.
Уже у дворі відбувалось щось неймовірне. Пані Катерина, побачивши нас, ледь не поперхнулась насінням:
Так він собаку додому потягнув! Сашко, ти геть з розуму зїхав!
А що такого? спокійно відповів я. Лікую. Одужає.
Ой, а гроші на ліки де береш? У матері тягнеш?
Я стискав кулаки, але промовчав. Рудик притиснувся до мене ніби відчував напругу.
Не тягну. На сніданках економив. тихо сказав я.
Дядько Богдан похитав головою:
Хлопче, ти розумієш, це живе створіння. Його треба не тільки годувати. Лікувати, гуляти, навчати.
Тепер щоранку у нас була прогулянка. Рудик швидко одужував, вже навчився бігати, хоча ще трішки шкутильгав. Я терпляче вчив його командам.
Сидіти! Молодець! Дай лапу! Браво!
Сусіди підглядали здалеку хтось скоса, хтось усміхався. А я бачив тільки віддані очі біля себе.
Я мінявся. Непомітно перестав огризатися, став прибирати вдома, навіть оцінки покращились. З’явилась мета. І це було лише початком.
Три тижні минуло, і трапилось те, чого боявся найбільше.
Ми з Рудиком повертались ввечері, коли з-за гаражів вискочила зграя псів. Пятеро, може, шестеро, злющих, чорний ватажок оскалився і пішов на нас.
Рудик відійшов за мою спину лапа ще не до кінця зажила, бігти швидко не міг. Хижі одразу помітили слабкість.
Назад! крикнув я, розмахуючи повідком. Йдіть геть!
Але зграя не відступала, оточила нас. Чорний ватажок пригрозив нападом.
Сашко! почулося від вікна жіночий крик. Біжи! Кинь собаку, тіка-й!
Це пані Катерина, за нею ще обличчя сусідів.
Не геройствуй! кричав Богдан. Він не втече!
Я обернувся на Рудика той тремтів, але не тікає. Притискався до моєї ноги.
Чорний пес стрибнув. Я спробував закрити руки, удар прийшовся в плече, ікла прорвали куртку, зачепили шкіру.
А Рудик, попри біль, кинувся захищати. Ухопив лідера за лапу, повис на ній всім тілом.
Почалась боротьба. Я відбивався як міг, намагався прикрити Рудика від іклів. Укуси, подряпини але ні кроку назад.
Боже ж мій! голосила пані Катерина. Богдане, зроби щось!
Дядько Богдан біг вниз, зірвався зі сходів, схопив палицю, арматуру.
Тримайся! кричав він. Зараз допоможу!
Я вже падав, коли почув знайомий голос:
Ану геть звідси!
Це була мама. Вискочила з підїзду з відром води, вилила на собак. Пси розбіглись, огризаючись.
Богдане, допомагай! крикнула вона.
Сусіди підбігали, всі разом почали проганяти зграю. Вони втекли.
Я лежав на асфальті, обіймав закривавленого Рудика. Ми були живі.
Сину, мама схилилась біля мене. Ти мене перелякав до нестями.
Я не міг його залишити Розумієш, мама?
Розумію, сказала вона, тихо.
Пані Катерина наблизилась, дивилась дивно ніби вперше бачила мене.
Ти ризикнув життям за собаку? спитала вона тихо.
Не просто собаку! втрутився Богдан. За друга!
Сусідка мовчки кивнула й витерла сльози.
Ходімо додому, сказала мама. Треба промити рани. І Рудика теж.
Я насилу підвівся, взяв пса на руки. Він скавучав, та радів, що я поруч.
Зачекай, зупинив нас дядько Богдан. Ви завтра до ветеринара?
Так.
Я підвезу. І за лікування заплачу, пес у вас геройський.
Я здивувався:
Дякую, дядьку Богдане. Але я сам.
Потім розрахуємося. А зараз він поплескав мене по плечу. Ми пишаємось тобою. Правда?
Сусіди мовчки погодились.
Минув місяць. Жовтневий вечір. Я повертався з клініки, де допомагав волонтерам по вихідних. Рудик біг поруч лапа майже не кульгала.
Сашко! гукнула пані Катерина. Підійди!
Я зупинився, готуючись до чергового повчання. Але вона простягнула мені пакет із кормом.
Це Рудику. Якісний, дорогий. Дбаєш про нього.
Дякую, тітонько Катю, щиро сказав я. У нас є корм я підробляю у пані Ганні, ветеринарці, вона платить.
Все одно візьми, згодиться.
Вдома мама поралась на кухні. Усміхнулась, побачивши мене:
Як справи на роботі? Пані Ганна задоволена?
Каже, у мене золоті руки, терпіння є. Думаю стати ветеринаром.
А навчання?
Добре, навіть з фізики похвали отримав. Став уважнішим.
Мама кивнула. За цей місяць я дуже змінився. Став уважним, допомагав вдома, навіть вітався із сусідами. Зявилась мрія.
Завтра Богдан зайде, сказала. Має для тебе підробіток. У його приятеля розплідник, шукають помічника.
Правда? Можна з Рудиком?
Думаю так. Він тепер майже службовий пес.
Ввечері я сидів з Рудиком у дворі, тренували команду «охороняти». Пес старанно виконував усе, дивився на мене закоханими очима.
Дядько Богдан підійшов, присів поруч.
Завтра їдеш у розплідник?
Їду. І Рудик зі мною.
Тоді раніше спати. Буде важкий день.
Коли Богдан пішов, я ще довго сидів у дворі. Рудик поклав морду мені на коліна, зітхнув задоволено.
Ми знайшли один одного. І ніколи вже не будемо самотні.
Сьогодні я зрозумів: добре серце і дружба кращі за будь-які стіни. І тим, хто готовий захищати слабших, завжди допоможе хтось інший.
