Я не збираюся доживати з бабою, гаркнув Віктор
Досить! Все! Віктор грюкнув дверцятами тумбочки, і пляшечки з лосьйонами заходили ходуном. Набридло слухати про твої ліки і хворі суглоби! Я хочу жити, а не доживати в цьому госпіталі!
Оксана стояла на порозі спальні, дивлячись, як чоловік натужно пакує до сумки свої небагаті речі. Тридцять два роки разом умістилися в один наплічник і торбу з кросівками. Оця думка боліла гостріше за всі образи.
Вікторе, тихо сказала вона, маму не можна залишати одну після інсульту. Ти ж розумієш?
Твоя мама твоя турбота! Я не збираюся доживати з бабою! огризнувся він, не підводячи очі. Мені пятдесят вісім, а не вісімдесят! Не хочу перетворити квартиру на реанімацію!
Оксана здригнулася. Останні пів року слова молодість і старість стали каменем спотикання. Віктор раптом почав фарбувати сивину, купив велосипед і шкіряну куртку. А потім зявилася Ярослава розлучена сусідка з пятого поверху, тридцять пяти років.
Ти до неї переїжджаєш? Оксана знала відповідь, але все ж спитала.
Віктор різко обернувся. В очах його майнув сором, але на зміну прийшла впертість:
Так, до неї. Бо з нею я забуваю про роки. Їй байдуже на мою сиву голову, і вона не розповідає мені про ліки. Вона просто вільна. Ти розумієш?
Вільна. Слово відгукнулося болем у серці. Оксана ненароком глянула у дзеркало втомлене обличчя з новими зморшками біля губ. Колись Віктор називав її красунею. А тепер…
Тобі скоро шістдесят, Вікторе, ледве чутно промовила вона. Ти справді думаєш…
Що? він озлився. Що я не заслуговую на щастя? На нове життя? До речі, багато хто у моєму віці…
Втікає до молодих? Оксана гірко усміхнулася. Сумна статистика.
Віктор стурбовано відмахнувся:
Знову! Ти все змазуєш! Я просто хочу дихати на повні груди!
Він різко застебнув наплічник. Звук блискавки пролунав, як вирок.
Передай матері, щоб не хворіла, буркнув він, рушаючи до виходу. Сподіваюся, вам буде затишно. Двом… він затнувся, але докінчив: Двом бабам-стареньким.
Двері грюкнули. Оксана довго сиділа на ліжку, втупившись у одну точку. В голові лунав його голос: Двом бабам-стареньким. А їй лише пятдесят три! Хіба це старість?
З сусідньої кімнати почулося слабке запитання:
Оксанко? Щось трапилось?
Ні, мамо, Оксана важко піднялася. Віктор поїхав. У справах.
Брехати було огидно, але вона не могла розповісти правду. Їй тільки не вистачало, щоб вісімдесятирічна мама почала звинувачувати себе у крахові доньчиного шлюбу.
Дні потекли, як сіра безлика річка. Оксана варила, прибирала, доглядала за мамою. Постійно питала себе: коли? Коли між нами виросла стіна?
Вона згадала знайомство з Ярославою. Сусідка нещодавно розлучилася часто бачились біля поштових скриньок: енергійна, смілива, яскраві сукні, дзвінкий сміх. Оксана навіть співчувала нелегко ж одній з сином.
А потім помітила погляди чоловіка. Як він затримувався біля вікна, коли Ярослава гуляла з собакою. Як випадково опинявся біля підїзду, коли та поверталася з роботи. Як став довго вечоріти у гаражі.
Донечко, мамин голос повернув її до реальності, ти вже 20 хвилин одну чашку миєш. Присядь біля мене.
Оксана озирнулася. Справді стояла біля раковини з однією чашкою в руках, дивлячись у вікно.
Зараз, мамо. Доробляю.
Оксано, мама сіла на стілець, тримаючись за спинку, я все розумію. Не треба мене обманювати.
Мамо…
Пішов, так? До тієї, як її, з пятого поверху?
Оксана кивнула, відчуваючи, як сльози збираються на очах.
От йолоп, спокійно озвалася мама. Знаєш, з чоловіками як почне під шістдесят наче свавілля в голові починається. Всім здається, що молодість загубили, шукають її там, де її й не було.
Мамо, годі…
А що? мама задзвонила сміхом. Твій батько так само у пятдесят два зірвався. Вважав, що життя мимоходом.
Оксана здивовано глянула на маму:
Тату? Але ти ж ніколи…
А навіщо розповідати? мама знизала плечима. Через два місяці приповз, ледь жива душа. А я вже його й не чекала.
Не може бути!
Ось так, мама хитро всміхнулась. За ті два місяці я зрозуміла життя не закінчилось. Пішла на курси вишивки. Без нього стало навіть легше повітря більше й серця вільніше.
Вона подивилася на свої руки старі, з плямами, але ще спритні.
Бачиш, Оксанко, роки не головне. Важливо, що в душі. А мені вже вісімдесят пять, а відчуваю себе дівчинкою.
Оксана неочікувано усміхнулася. Це правда її мама, незважаючи на вік і хвороби, ноша в собі життєвий вогонь. Може, тому до неї тягнуться люди?
А твій Віктор, продовжила мама, він тікає не від тебе, а від себе. Він боїться старості. Думає, у молодої стане молодшим.
Ти його захищаєш? в Оксани закипіла образа.
Та ні, мама відмахнулася. Мені його шкода. Молоду собі знайде, а від часу не втече. Головне не вік, а чим серце живе.
В цю хвилину з двору долинув сміх. Оксана машинально глянула у вікно. Віктор і Ярослава гуляли, він ніс її торбу. Ярослава щось весело показувала, а він дивився на неї закоханими очима.
Не турбуй себе, мама ніжно відвела її від вікна. Краще чайку попємо. У мене є медові пряники.
Мамо, які пряники? голос Оксани здригнувся.
Він дурень, повторила мама. А ти свою дорогу шукай. Завтра йдемо в парк. Там після ремонту тепер так гарно!
Оксана хотіла відмовитися, але у маминому голосі була така сила, що вона промовчала.
Парк здивував. Оновлені доріжки, фонтани, лавиці. В новому павільйоні грала музика.
Дивися, мама зупинилася біля афіші, набирають в літературний клуб. І студію танців, і навіть йогу для старших!
Мамо, тільки не кажи, що…
А що такого? мама підняла брову. Я ще ого-го, покажу клас!
Вона спробувала махнути рукою, але тростина випала і з грюкотом вдарилася об асфальт.
Ой, мамі стало ніяково.
Дозвольте допомогти, озвався ввічливий чоловік середнього віку.
Він підняв тростину і поклонився.
Прошу.
Дякую, мама несподівано зарумяніла. Дуже мило.
Михайло Сергійович, представився він. Веду тут літературний гурток. Ви цікавитесь нашими заходами?
Ні, ми просто, почала Оксана, але мама перебила:
Авжеж! Дочка прекрасно пише вірші. В університеті навіть у стінгазеті друкували!
Мамо! Оксана почервоніла. То вже давно було.
Поезія вічна, лагідно відповів Михайло Сергійович. Хочете, приєднуйтесь вже зараз, у нас сьогодні обговорення нових творів.
Так Оксана потрапила до літературного клубу. Сама здивувалася, як це трапилось хотіла підтримати маму, а втягнулась сама. Запах книжок, тихі голоси, зацікавлені обличчя тут ніхто не питав про вік чи зовнішність. Головне думки та почуття.
Потім був вечір поезії. Свій, камерний. Але Оксана хвилювалася, як перед іспитом.
Вона читала свої вірші про любов, втрати, що життя триває навіть через біль. З кожним рядком щось її всередині розквітало і оживало.
Повертаючись додому, зустріла Віктора. Він був біля Ярослави. Стояв осторонь, знітився.
Оксано, ти гарно виглядаєш.
Вона мовчки дивилася на нього. Дивно, але тепер дивлячись у знайомі очі, не було болю. Тільки спокійна втома.
Дякую, рівно сказала. Це все?
Ні, послухай, він ступив ближче. Я хотів пояснити… Я зрозумів.
Що розчарувався? вона злегка підняла брову. Ярослава не така ідеальна?
Віктор поморщився:
Ти не так думаєш. Вона молода, гарна, та… він замявся. З нею немає про що говорити.
А ти думав, у тридцять пять захоплюються Шевченком і Вечорами на хуторі? Оксана засміялася. Вікторе, наївний ти!
Я не про те, хмуро сказав він. Просто, Оксано, я наробив дурниць. Може…
Ні, твердо відмовила вона. Ніяких може. Я вдячна тобі.
За що? він розгублено глянув на неї.
За те, що ти пішов. За те, що я зрозуміла: життя не тільки кухня і прибирання.
Оксано, я все усвідомив. Хочу додому, він простягнув руку. Ми все змінимо.
Вона мяко, але рішуче відступила:
Ні, Вікторе. Дома вже нема. Оксани, що мовчки звикла терпіти, більше не існує. А нової ти не знаєш. Вона тебе злякає.
Чому?
Бо вона живе для себе.
Тут підійшла мама, під руку з Михайлом Сергійовичем без тростини.
О, Вікторе, вона дивилась на нього холодно. Ще тут?
Доброго дня, Марія Леонідівна, бурмотів Віктор. Я вже йду.
І правильно, кивнула мама. Запамятай, коли почнеш втікати від віку шукай причину у собі, не в інших.
Віктор здригнувся, різко пішов геть.
Мамо! укорила Оксана. Може, не варто було…
А що, неправду сказала? знизала плечима мама. До речі, Михайло Сергійович попросив мене вести гурток Казки дитинства для внуків. Я ж народжена оповідачка!
Марія Леонідівна справжній талант, усміхнувся Михайло Сергійович. Дітям сподобається.
Оксана глянула на маму життєрадісну, натхненну і подумала: може, справжня мудрість у тому, щоб не боротись із віком, а прийняти його як подарунок? Як шанс відкрити нове в собі?
Через два місяці у Віктора з Ярославою нічого не склалося чутки ходили, що вона зустріла молодшого. А ще через місяць він написав Оксані повідомлення коротке, невпевнене, з проханням пробачити. Вона не відповіла.
Навіщо? У неї тепер своє життя. Двічі на тиждень літературні вечори. І знаєте, у свої пятдесят три Оксана вперше відчуває себе молодою. Бо молодість це не відсутність зморшок, а сміливість бути собою у будь-якому віці.
