Без тебе я не зможу жити
«Катрусю, пробач, я покохав іншу. Я йду, квартира залишиться вам. Вибач, що йду так тихо, не попередив. Я не міг бачити твої сльози, тому залишаю записку. Повір, мені також нелегко… І поцілуй за мене сина»
****
Сонечко, прокидайся! Катя ніжно розбудила сина Марчика, а потім зайшла у спальню до чоловіка Богдана.
Любий, тобі ж скоро на роботу! Вставай! сміючись, Катя полоскотала йому пятку, яка визирала з-під ковдри.
Богдан почав розплющувати очі, зморщившись. Він завжди важко прокидався, на відміну від Катьки. Вона підхоплювалась ще на світанку, ще до того, як прокинуться улюблені хлопці, як вона їх називала, встигала приготувати сніданок, привести себе до ладу та прибрати в хаті. Правда, і спати Катя лягала рано за день втомлювалась добряче.
Вона сиділа на кухні, коли Марчик, сонний, виліз зі своєї кімнати.
Спершу чистити зуби, потім снідати! показала йому на ванну Катя.
Син без суперечок пішов до ванної. Через кілька хвилин, коли вони вже їли, у кухні зявився і Богдан.
Знаєш, певно, сьогодні вдома залишуся. Зателефоную керівнику, попрошу відгул…
Він був блідний, аж надто, і Катя одразу занепокоїлась.
Що сталось? Ти захворів?
Голова болить… і нудить, Богдан сперся на дверний косяк.
Катя підбігла, торкнулась його лоба і стурбовано подивилась у вічі.
Температури немає… Може, залишитись тобі з дому попрацювати?
Не треба, Кать, ти їдь на роботу, Марчика відвези до школи, а я ще посплю. Може, полегшає. Відлежусь трохи.
Дзвони, якщо стане гірше, сказала Катя.
Обіцяю, побачимось ввечері, посміхнувся Богдан.
Катя весь день ніби ходила по склу все переживала, що з Богданом не гаразд. Завжди такий бадьорий, а тут раптом знеможений. В душі стало неспокійно, ніби щось недобре назріває.
Катя домовилась вийти з роботи трохи раніше, забрала Марчика, який після школи гостював у друга, і поїхала додому. Неспокій вже геть розїв душу, навіть Марчик хвилювався.
Мамо, що не так? запитав він дорогою. Ти мала б прийти пізніше. Та й на вигляд не дуже обидва захворіли?
Катя подивилась на сина йому вже дванадцять, ніби дорослий, але ще такий дитячий.
Марчику, я просто хвилююсь за твого тата. Йому раптом стало зле. Хочу впевнитись, що все гаразд.
Марчик промовчав, і більше не розпитував. Додому дістались без пригод, Катя хутко відчинила двері, прожогом забігла до квартири. Всередині тиша, Богдана ніде не було видно. Катя обійшла всі кімнати і, повернувшись у вітальню, помітила, що Марчик стоїть з листком у руці, наче ось-ось розплачеться.
Що там? Дай подивитись! голос Каті тремтів.
Марчик мовчки простягнув їй записку.
«Катрусю, пробач, я покохав іншу. Я йду, квартира залишиться вам. Вибач, що йду так тихо, не попередив. Я не міг бачити твої сльози, тому залишаю записку. Повір, мені також нелегко І поцілуй за мене сина»
Козел, тихо пробурмотів Марчик.
Не говори так, це твій тато! розгублено сказала Катя.
А що? Він нас покинув! Я його більше не люблю!
Марчик гримнув дверима у свою кімнату. Йому було боляче, він взагалі не розумів, як таке може бути у них же все було добре. Катя ще раз перечитала листа
«Я познайомився з Ганною ще два роки тому і довго не міг зважитись піти. Але тепер мушу це зробити. Сподіваюсь, якось мене пробачиш. Будь ласка, не показуй цю записку Марчикові, не хочу, щоб він думав про мене погано.»
Катя сумно всміхнулась син і так все сам зрозумів і навряд чи думає, як тато йому того бажав.
Вона ходила по квартирі, зрештою зайшла у спальню речей чоловіка вже не було. Ось тут її і накрило. Вона осіла на підлогу, притислась до ліжка і розридалась. Думки плутались хотілося повернутись у ранок, зробити щось інакше, зупинити це все, але водночас розуміла: якщо Богдан давно вирішив, нічого б не змінило навіть її присутність. Що ще гірше він навіть не вистачило духу поговорити віч-на-віч. Тільки записка.
Коли Катя встала, якось вмилася, трохи привела себе до ладу, пішла до Марчика. Він лежав на спині і дивився у стелю видно, що теж плакав.
Мамо, чому він так зробив?
Синку, не знаю. Він розлюбив мене, не тебе. Ти його син назавжди.
Ні, мамо… Він написав «мушу». Значить, в тієї жінки дитина. Я вже не малий розумію. Значить, і мене не любить. Може, я йому набрид? Ми ж домовились разом піти на футбол у суботу, а потім у кавярню… Може, я багато просив?
Катя ледь вгамовувала сльози від цих думок. Вона й сама не знала, що сказати, але розуміла у Марчика повинен бути тато. І хай як вона себе не почувала, не збиралася налаштовувати сина проти батька. Вона просто обійняла його за руку і ніжно сказала:
Марчику, ти не набрид, я це знаю напевне. Папа спеціально не хотів, щоб ти бачив ту записку. Він дійсно зустрів іншу так буває… Але ти завжди залишишся для нього найріднішим. Він сам прийде ще до тебе.
Він зрадив тебе, похмуро відповів син.
І Катя це розуміла. Хотілося плакати, кричати, бажати помсти. Страшно, що два роки чоловік приховував таке, всім в очі посміхався…
Декілька тижнів вони жили як у тумані. Катя подала на розлучення, а Марчик заявив, що не пробачить батька. Він був вже достатньо дорослий, щоб все розуміти. Проте Катя не раз чула, як син тихцем ридав ночами.
Та життя продовжувалось. Поступово вони звикли жити вдвох. Богдан не надто прагнув бачитись із сином казав, що інша сімя, багато роботи. Марчик через це переживав, але ще більше злився і замкнувся у собі. Минуло півроку такої тиші.
Одного разу Катя поверталась додому і почула крик у підїзді сперечались Богдан та Марчик. Вона швидко піднялась сходами. Біля дверей стояв Богдан і благав сина пустити його додому, а Марчик скуйовджений та розлючений кричав:
Іди геть! Ти не маєш права тут бути! Я тебе не люблю! І мама теж тебе не любить!
Марчику, послухай Синочок…
Я сказав, іди!
Катя підійшла ближче. У присутності мами Марчик трохи заспокоївся, а Богдан надію в очах:
Катрусю, я повернувся. Марчик не пускає, а ти? Ти мене простиш?
Мамо, ні! Марчик поглянув на маму з благанням та рішучістю.
Катя подивилась на Богдана. Колись думала, без нього не зможе і дня жити. Але після цього болю зрозуміла навіть якби і пробачила, все рівно не зможе бути з ним сімєю.
Ну що, пустиш до квартири чоловіка і батька? спробував усміхнутись Богдан.
Була сімя півроку тому, спокійно сказала Катя. Тепер ти для нас чужий. Якщо хочеш ділити квартиру подавай позов. Але ми вже не сім’я.
Що? Ти мене виженеш? Катруся, пробач! Я й сам не розумію, чому так вчинив. Я не зможу без вас жити!
Я пробачила. Але далі на нас не розраховуй.
Катя рушила у квартиру і щільно зачинила за собою двері. Марчик посміхнувся, хоча йому теж було непросто. Проте він знав це правильно.
Мамо, не переймайся більше через нього. Нам добре й удвох!
Катя посміхнулась крізь сльози. У дверному вічку вона ще довго бачила Богдана, який стояв, не рухаючись, а потім поволі спустився сходами.
Вона відчула, як стало легше. Тепер пора жити далі. Треба перестати жаліти про втрачене минуле.
Марчику, ти молодець! підморгнула синові.
Може, замовимо піцу? Відзначимо початок нового життя? А, мамо?
Чом би й ні? Та ще й кілька тістечок!
Катя розсміялась, дивлячись як син світиться радощами. Давно він не виглядав таким щасливим. Нарешті цей важкий період лишився позаду і тепер вона була впевнена: все у них ще буде добре. Хоч і не зразу.
