Ой, слухай, я взагалі не розповідала чоловікові, що почала більше заробляти. А він образився, зібрав речі й поїхав до своєї мами.
Коли я прийняла рішення не казати йому про підвищення, мені самій було непросто. Але я зробила це навмисно — не через жадібність чи злість, а через втому. Від постійних гойдалок — тиждень ми гуляємо, а потім три тижні сидимо на локшині. Від його безвідповідальності. Від легковажності, яку мій чоловік, Тарас, успадкував від своєї матері.
Ми з Тарасом познайомились на вечірці у друзів. Він підкорив мене своєю легкістю, харизмою, тим, що не зациклювався на проблемах. Я ж — повна йому протилежність: усе тримаю під контролем, за все відповідаю, переживаю за кожну гривню. Тоді я подумала: «Мабуть, саме таких — безтурботних — мені й не вистачало».
Але після весілля все стало на свої місця. Його «легкість» виявилася дитячістю. День зарплати — свято: ресторани, покупки, подарунки його мамі, друзям, кому завгодно. А вже наступного дня — знову «нуль». Місяць — локшина й обіцянки, що «все налагодиться».
Тарас заробляє непогано, але гроші його не затримуються. Особливо коли до справи береться його мати — жінка емоційна, вибаглива, така ж безвідповідальна. Щойно витрачала свою пенсію, одразу дзвонила синові: «Мені нудно, сумно, я втомилась бути бідною». І Тарас, звичайно, біг на допомогу.
— Це ж мама. Я не можу її кинути, — казав він.
— А як ми з тобою житимемо? — питала я.
— Прорвемось. Якось, — посміхався він.
А тим часом наш дім розвалювався. Буквально. Шпалери відлітали, сантехника підтікала, старий холодильник гарчав, як трактор. Я підфарбовувала, заклеювала, мовчки злилась. Намагалась говорити з Тарасом, але він слухав і жив так, ніби сам по собі.
І от одного разу мені підвищили зарплату. Серйозно. Це була перемога: місяці переробок, стресів, доведень начальству, що я можу керувати проектом. Я прийшла додому з сяючими очима — і… не сказала. Просто не змогла.
Я уявила, як він з матір’ю знову почнуть «радіти життю»: куплять непотрібні речі, махнуть у відпустку, а потім знову будемо «виживати». Ні, я вирішила міняти. Ці гроші — на ремонт, на машину, на відпочинок. На щось справжнє.
Я купила собі новий ноутбук — старий уже ледве працював. Сказала Тарасу, що видали на роботі. Оплатила йому лікування у стоматолога — збрехала, що це по страховці. Усе заради миру. Заради майбутнього. Заради нас.
І все йшло нормально, поки на корпоративі мій трохи п’яний начальник не розповів при Тарасі:
— Ну, з таким темпом тебе ще й вище піднімемо! Ти ж уже півроку як у керівництві…
Тарас завмер.
— В якому керівництві? Який «ще» підйом? — спитав, коли ми вийшли.
Я зрозуміла: усе, кінець. Розповіла, що справді мене підвищили.
— А зарплата? — очі в нього стали холодні.
— Поки без змін, — збрехала я знову.
Але вдома він не відпустив. Чітко запитав:
— Чому ти нічого не сказала раніше? Може, тобі соромно, ЯК ти отримала цю посаду?
Мені ніби вдарили по обличчю. Було болюче, бридко, нудно. Я не втрималась. Вилила все. Про гроші. Про втому. Про його матір. Про те, як він пускає все коту під хвіст. Про те, як мені страшно заЯ чекала, але врешті зрозуміла, що його вибір вже зроблений, і в моєму житті немає місця для тих, хто не готовий дорослішати разом зі мною.
