«Іншої невістки мені не треба, ходи, що хочеш!» заявила мати Олегу.
Олег саме закінчував університет у Києві й вирішив, що вже час одружитися зі своєю першою шкільною коханою Лесею. Леся була гарною, але, що важливо, ще й розумною й доброю дівчиною. Вона якраз писала магістерську роботу й запланувала: одразу після захисту вийти заміж.
Олег, звісно, повідомив усе мамі, але замість радості почув грізне: або Марина з сусідньої вулиці або ніяка інша! І заодно перепитала: що важливіше робота чи любов? Мама давно уявляла сина директором та світилом, і з невісткою вже теж визначилася.
Марина росте в багатій родині, а крім того, з пелюшок задивлялася на Олега. А він тільки за Леcею, хоча вона із зовсім простої сімї. Маму Лесі всі кияни цуралися, бо в молодості та, як казали, «легкою на ногу» була… Що б сусіди подумали?
«Іншої невістки мені не треба, а ти крутися, як хочеш!» зітхнула мати.
Олег довго маму благав, але та стояла, як київська фортеця. А ще пригрозила якщо він одружиться з Лесею, вона накляне його на весь рід. Олег, не герой злякався. Ще півроку зустрічався з Лесею, але любов помалу згасла.
Зрештою, Олег взяв шлюб із Мариною. Та була закохана по самі вуха, хоча весілля не грали Олег не хотів, аби Леся побачила його світлини в інтернетах. Марина жила у просторому домі, де навіть кішки жили краще, ніж багато людей. Тесть і теща підсунули йому роботу й допомагали будувати карєру, але щасливим він так і не став.
Дітей Олег не хотів. Коли Марина зрозуміла, що це не жарт, сама подала на розлучення. Тоді Олегу було вже під сорок, а Марині тридцять вісім. Згодом Марина вдруге вийшла заміж, народила донечку й тепер у неї життя, як у серіалі.
А Олег усе марив шлюбом із Лесею, шукав її у соцмережах, але ніде не знаходив наче вода у Дніпрі. Аж потім знайомий і каже: після розриву вона вийшла заміж за якогось Івана, який виявився справжнім покидьком. Бив її так, що врешті забив до смерті.
Після цієї новини Олег переїхав у стару хрущовку своїх батьків і почав томити душу по вечорах пляшкою горілки. Годинами дивився на фото Лесі й не міг пробачити матері, хоч би як хотів.
А одного вечора, коли тиша в квартирі здавалась густішою за ніч, у двері несподівано подзвонили. Олег підвівся важко, не чекав нікого та й хто б міг? Відчинив на порозі стояла незнайома жінка, років сорока, одягнена просто й акуратно.
Перепрошую, мовила незнайомка, я ваша сусідка знизу, щось з краном трапилось, можете допомогти?
Щоденна турбота, людське слово щось живе пробудилося в Олегові. Поміг з краном, далі за вічно закритою душею потягнувся місточок розмов. Не одразу але вони почали бачити одне одного частіше, спочатку як знайомі, потім як друзі. Жінка, звали її Наталка, сміялася трохи схоже, як Леся колись.
Мати Олега тим часом постаріла, вчилася варити сама собі чай і щоночі розмовляла з фотографією сина, ніби той ще був хлопчиком. Їй ставало дедалі сумніше син поруч, а чужий. Одного дня вона набралася мужності увійти в його кімнату й прошепотіла: «Пробач… Я думала добро тобі роблю, а лиш горе людям принесла».
Олег почув і відповів лише мовчанням. Але на душі раптом спалахнула іскра не пробачення, а прийняття: було, минуло, а попереду хтось сміється на кухні й кличе на чай. І, може, не Леся, не те кохання юності, та вже й Олег інший. Він підвівся, вдягнув сорочку й вийшов до Наталки, вперше за довгі роки відчуваючи: життя ще триває і ще має дружнє, тепле обличчя.
І з того вечора старе фото Лесі залишилося в шухляді комоду, а за стіною вперше за багато років хтось несміливо і щасливо сміявся, ніби пробачаючи йому цей світ.
