Мене звати Олеся, мені тридцять три роки, та я вросла в дитячому будинку. Життя моє складалось геть не так, як я собі це колись уявляла кожного вечора перед сном.
Я, як кожна маленька дитина мріяла мати маму та татка, до яких можна було підійти, обійняти, пожалітись на невдачу в школі, чи особистому житті. Щоб вони тебе міцно обійняли та сказали такі прості, але потрібні речі, як не хвилюйся, все буде добре, ми завжди поруч. Керуючись такою дитячою мрією, я все життя складала копійку до копійки, та мріяла відкрити свій центр, де дітки матимуть любов та піклування, підтримку та стимул жити та досягати нових вершин. На жаль, дитячі будинки, такі як мій, в якому я провела все своє життя, такого стимулу не дають. Все що я винесла з того місця, так це не звертати увагу на те, що тобі говорять. Ігнорувати приниження та терпіти побої. Що в коріння неправильно. Терпіти такі речі не можна, з ними потрібно боротись!
Доживши до своїх тридцяти трьох, я змогла назбирати потрібну суму для купівлі будинку для центру. Знайшла декілька спонсорів, які допоможуть з ремонтом. Десь місяць я шукала потрібний дім. В решті, знайшла об’яву, де жінка, як виявилось потім, бабуся, продавала свій трьох поверховий будинок великою територією навкруги. Для мене всі ці моменти були над важливими. Ми домовились про зустріч.
Жінка цікавилась, для чого я купую дім. Мені чомусь не хотілося говорити, що це для центру матері й дитини. Люди тоді чомусь починають думати, що я буду просити віддати з великою знижкою, або й взагалі, задарма… Звісно, це було б добре, я завжди знайду, куди ці гроші подіти. Для центру мені буде потрібно ще кучу різних речей купити, адже у дітей багато потреб… Але не хочу, щоб мене вважали попрошайкою.
Бабуся була наполегливою, тому я збрехала, що маю велику родину, потрібен великий дім, щоб ми не тіснились в маленькій квартирці. Вона з розумінням посміхнулась, а вже ввечері дім був моєю власністю. Ще через день ми розпочали ремонт, щоб сусіди не говорили, що їм заважає шум, навкруги ділянки поставили таблички, що тут буде центр мами та дитини. Ремонт виявився коштовнішим, ніж ми очікували, грошей катастрофічно не вистачало.
Минуло два місяці з покупки, як несподівано, мені зателефонувала бабуся, в якої я купувала будинок. Вона з перших слів почала сипати мені докорами, чому я не розповіла про ціль, з якою купувала дім. Я відчула себе малою дівчинкою, яка нашкодила, а мама відчитує. Антоніна Іванівна приїхала в гості через декілька годин. Мов фурія пройшла охорону та увірвалась до будинку. Вона тикнула мені заклеєний скотчем пакет та з докором помахала пальцем.
—Ти дурна дівко! Хіба не могла сказати, навіщо тобі будинок?! Гадаєш, що з усім сама впораєшся?! А от і ні! Повір мені, я знаю, про що говорю. Дитинство без батьків та життя без рідних людей мене багато чому навчило… Ти, звісно, сильна, та дуже добра людина, проте ніколи не намагайся робити все сама, без будь-якої допомоги! Гадаєш, я б не віддала цей дім для такої доброї справи? Мені ці гроші не потрібні, забирай їх, та пусти на добру справу! Як буде потрібна допомога — в тебе є мій номер.
Антоніна мене обійняла. Я нарешті, вперше в житті відчула себе маленькою та беззахисною дитиною, якій потрібна допомога. Ці слова та обійми знову нагадали мені, що я роблю все правильно, та мої цілі обов’язково будуть досягнуті.
