Все почалося з найяскравішої події — народження онучки. Я, як любляча мати та бабуся, кинулася допомагати: ночами не спала, гуляла з малятком, прасувала крихітні бодіки, варила пюре, готувала ванночки. Мені здавалося, що це мій обов’язок, моя підтримка, моє тепло, яке я щиро віддаю своїй доньці та її родині. Я пам’ятаю, як колись сама опинилася у виснажливому вирі перших місяців материнства — тоді мені так бракувало опори.
Але згодом моя допомога почала сприйматися як щось належне. Донька та зять почали вважати мене безкоштовним сервісом. Спочатку просили посидіти годинку-дві, потім — на вечір, потім — на цілі вихідні. Все частіше звучало: «Мамо, залишись із Софійкою, ми йдемо на курси», «Мамо, ти ж вдома, можеш забрати її з садочка», «Мамо, у нас тренування, виручай».
І я виручала. Бо як інакше? Дитину ж не кинеш. А потім я помітила, як моє «тимчасово підстрахувати» перетворюється на постійний тягар. У їхні плани я більше не входила. Вони будували свій розклад — а я мала просто підлаштовуватися.
Нещодавній випадок остаточно добив мене. Донька подзвонила й сказала, що в них із чоловіом корпоратив, а Софійка не піде в садок — трохи покашлює. Зять, мовляв, поїхав з друзями на рибалку, а вона не може відмовитися від вечірки — справа робоча. Я мовчала, зібралася й забрала дівчинку. Бо як не крути — це моя онука, я її люблю. Але всередині вже тоді клекотіло від образи.
А сьогодні сталося те, що переповнило чашу. Донька подзвонила радісним голосом і повідомила, що вони з Андрієм літають до Туреччини. На два тижні. Я зраділа, запитала — а Софійку берете? Відповідь приголомшила:
— Ні, звісно. Ти ж із нею лишишся. Ми вже взяли квитки, готель «все включено».
І все. Жодного запитання, жодної згоди. Просто поставили мене перед фактом. Навіть не подумали уточнити, чи вільна я, чи не маю власних справ. Мабуть, у пенсіонерок не може бути ні життя, ні бажань. Лише онуки й кухня.
Я взяла слухавку й спокійно, але твердо сказала:
— Ганю, я не нянька. Я не ваша покоївка. Ви дорослі люди, у вас є дитина — і це ваша відповідальність. Якщо хочете відпочивати удвох — або беріть доньку з собою, або шукайте іншу людину. У мене свої плани — я з подругою Марічкою збиралася в санаторій. Ми бронювали номер ще місяць тому.
На тому кінці — тиша. А потім почалася істерика. Донька кричала, що я егоїстка, що я жахлива бабуся, що «усі нормальні бабусі лише й мріють про час із онуками», а я — тільки про себе. І взагалі — що мені робити, сидіти біля телевізора?
Але я втомилася виправдовуватися. Я не зобов’язана. Я допомагала з любові, а не через обов’язок. Та коли любов перетворюється на використання — треба ставити межі.
Так, я на пенсії. Але це не означає, що моє життя скінчилося. У мене є плани, бажання, втома, здоров’я, зрештою. Чому мене ніхто не запитав — чи хочу я двіЧому я повинна жертвувати своїм часом заради чужого щастя, якщо воно будується на моїх плечах?
