Сьогодні в своєму щоденнику хочу вилити душу. Мити підлогу у будинку свекрухи? Дякую, не треба! Мені, Маріанні, у свої тридцять вісім нарешті дійшло — час жити для себе, а не бігати з ганчіркою по їхньому великому маєтку. Мої свекор і свекруха, Тарасу Івановичу та Ганні Михайлівні, уже 92 і 83 роки, і звичайно, самі вони не впораються з господарством. Мій чоловік, Богдан, їхній єдиний син, народився, коли їм було за сорок, і тепер усі дивляться на мене як на головну рятівницю. Але я не підписувалася бути їхньою покоївкою! Люди пліткують, рідні натякають, а я твердо вирішила — годі, мій час належить мені, і крапка.
Ми з Богданом одружені десять років, і все це время я намагалася бути доброю невісткою. Свекор з свекрухою — люди не прості, але не злі. Тарас Іванович, незважаючи на вік, ще жвавий: ходить з паличкою, читає газети, любить розповідати історії з молодості. Ганна Михайлівна слабша, більше сидить у кріслі, в’яже або дивиться серіали. Їхній будинок — великий, старий, з дерев’яними підлогами й купою кімнат, які вони наполегливо відмовляються здавати чи продавати. «Це наше гніздо», — кажуть. І я б не заперечувала, якби це «гніздо» не стало моєю головною бідою.
Коли ми щойно одружилися, я часто їздила до них, допомагала з прибиранням, готувала, возила до лікаря. Мені було не важко — я думала, це тимчасово, поки вони ще в силах. Але роки йшли, а їхні очікування зростали. Тепер щоразу, коли ми приїжджаємо, Ганна Михайлівна з сумним виглядом показує на підлогу й зітхає: «Ой, Марічко, тут би помити, пил душить». А Тарас Іванович додає: «Так, невісточко, ти ж у нас хазяйновита, упораєшся». Хазяйновита? Я працюю маркетологом, у мене двоє дітей, іпотека й купа справ. Коли я встигаю бути для них прибиральницею?
Минулого тижня ситуація дійшла до межі. Ми завітили на вихідні, і Ганна Михайлівна, ледь я зайшла, сунула мені відро й швабру: «Маріє, помий підлогу, а то я вже не можу, ноги болять». Я остолбеніла. Що це, я тепер офіційно тут працюю? Я ввічливо відмовилася: «Ганно Михайлівно, вибачте, у мене спина болить, та й справ багато». Вона стиснула губи, а Тарас Іванович буркнув: «Молодь тепер лінива». Лінива? Я після роботи беру дітей із школи, перевіряю уроки, вечеряю на бігу, а вони мені про лінь?
Я сказала Богданові, що більше не збираюся мити їхню підлогу. Він, як завжди, спробував бути дипломатом: «Марусе, вони старенькі, їм важко. Ну, допоможи разочек, що тобі коштуватиме?» Ра»Але цього разу я стояла на своєму, і вперше відчула, що мої кордони – це не про егоїзм, а про повагу до самого себе.»
