Не хочу жити з родиною моєї доньки! Розповім, чому саме.
Донька Олеся зі своєю сімєю нещодавно залишилися без дому. Після сильних паводків їхня квартира у Львові стала непридатною для життя і тепер потребує капітального ремонту. Звісно, іншого виходу, окрім як перебратися до мене, у них не було.
Я одразу вирішив прийняти їх на певний час. Після відвертої розмови з Олесею і зятем Ростиславом ми домовилися, що це тимчасове рішення щойно їх житло оновиться, вони повернуться додому.
Донька в мене чудова, а зять толковий хлопець, тому вони цілком поділяли мою думку: кожна сімя це окремий організм, і втручання сторонніх у цей мікросвіт надзвичайно небажане. Я серйозно ставлюся до цього питання і зараз поясню, чому маю таку позицію.
У мене свій режим та стиль життя, які відчутно відрізняються від звичок доньки та зятя. Наприклад, я вже звик засинати з увімкненим телевізором у фоновому режимі, і мені цілком комфортно з Олесею поряд, бо вона моя дитина. А ось Ростислав для мене все-таки чужа людина, і він теж має право на свій простір. Серйозних сварок не виникало, але дратуватися через будь-яку дрібницю справа кількох хвилин: наприклад, через невимитий посуд або запрошених без попередження гостей. У кожного свої уявлення про лад у хаті, і такі дрібниці здатні зіпсувати навіть найкращі стосунки.
З харчуванням у нас також різні вподобання. Не раз бувало, хтось із рідних спокушався шматочком копченої ковбаски, яку я собі приберіг. Я ж не буду чіпляти замок на холодильник це не по-людськи.
Відпочинок і розпорядок дня у нас теж відрізняються. Інколи виникає ілюзія, що живеш не вдома, а в чиєму гуртожитку, через що змушений тинятися навшпиньках, щоб когось випадково не потривожити. Люди рідко чутливі до чужого сну, а коли не виспишся, легко відчуваєш дратівливість і головний біль. Іноді достатньо лише іскри для вибуху.
Я не хочу оцінювати чиїсь вчинки: я вже навчив Олесю всьому важливому, а далі вона має жити своїм життям. Бачити та знати про всі деталі чужого побуту мені не потрібно. Але в одній квартирі цього уникнути неможливо.
І що найважливіше я хочу сам вирішувати, чим і як допомогти своїм дітям, і робити це щиро, від душі, а не з обовязку. Мені також потрібно мати час для себе.
Цей досвід навчив мене: навіть у найрідніших людей мають бути власні межі та простір. Якщо цінуєш добрі стосунки бережи їх, а для цього іноді треба тримати здорову дистанцію.
