Моя донька недавно вийшла заміж. З зятем мало спілкуюся, тому п0гано знаю цю людину.
Якось прийшла до мене донька. Вона попрохала позичити ящик з інструментами. Звісно, я погодилася, але сказала, повернути через тиждень. Донька подякувала, взяла ящик і пішла. Пройшов термін. Пора повернути мені мої речі, але ніхто нічого не приносить. Сама зателефонувала доньці. Вона сказала, що Олексію, її чоловіку, ще потрібні мої інструменти. Він не встиг зробити всі справи, бо його завалили на роботі. Буває, подумала я. Повернуть потім.
Через три дні, донька знов приїхала. На цей раз попросила грошей. Звісно, позичити. Вони повернуть через місяць. Я збирала гроші на нову пральну машину, бо моя не працює, а руками прати важко. Була б я молодша, але вік не той. Після ручного прання ледь-ледь руками шевелю. Я цікавилася, навіщо їм стільки грошей? Але донька не хотіла відповідати. Дала їй 20000 гривень, все що зібрала.
Пройшло багато часу. Донька народила. Ні гроші, ні інструменти мені не повертали. Вони теж грошей коштують. Невже в Олексія свого набору немає? Чи він думає, якщо я самотня жінка, то мені вони не потрібні? Я сама їх купила, щоб самій все ремонтувати. Дякую покійному чоловіку, навчив все робити.
Приїхав сам Олексій. Я думала, моє поверне. Помилилася. Чоловік став переконувати мене переписати на них свою двокімнатну квартиру, а самій переїхати в їх однокімнатну. Я була не проти, але якщо він оформить їхню однокімнатну на мене. Олексій нахмурився, пообіцяв подумати і пішов.
Знов телефонувала донька. Просила сидіти з онучкою п’ять раз в тиждень.
– Ти ж знаєш, я досі працюю. В мене не виходить. Можу на вихідних її забирати, – відповіла доньці.
– Так, звісно. Але Олексій говорить, що ти повинна покинути роботу. Ти ж пенсію отримуєш? Тобі вистачить. А нам дуже треба, щоб хтось з донечкою посидів. Няню ми не можемо найняти, а ти б безкоштовно посиділа, – радісно щебетала донька.
Щедра пропозиція, але я відмовилася. Донька образилась. Якийсь час не дзвонила. Олексій теж не згадував про мене. Але недовго.
Приїхали вони в 6 ранку, в суботу. Привезли мені внучку.
– Ви ж погодились сидіти на вихідних з дитиною! – Щиро здивувався зять, коли я попрохала їх забрати дитину та їхати назад. – Ви ж бабуся! Повинні допомагати! До речі, подаруйте нам ще двадцять тисяч. Точніше не нам, а внучці. Хочемо ремонт в її кімнаті зробити!
В мене мову відібрало. Мало того, що не попередили про свій візит та ще й таких грошей просять. А де я їх візьму? Він пенсії в нашій країні бачив? І це з якої радості «подарувала»? Я 20000 гривень за рік склала і досі без машинки. Хоча з такими дітьми, в мене її не буде.
Онучку взяла до себе, але сказала в шість годин забрати. Ввечері приїхав Олексій. Широко посміхався. Я передала йому дитину та побажала всього хорошого. Він не йшов. Став, очі великі, здивовані.
– А гроші? – запитав зятьок.
– Так, так, так! Гроші! – Я сплеснула в долоні. – Чекаю через тиждень свої двадцять тисяч. Інакше візьму розписку, яку донька написала, і піду вирішувати проблему через суд!
Олексій широко відкрив рота. Видно, що хотів щось сказати, але передумав.
Гроші мені швидко повернули. Як добре я про розписку придумала. А то зять думав, що він найрозумніший. Тільки одна біда ніяк не вирішиться. Не хочеться мені тепер з онучкою сидіти. Коли батьки ведуть себе, як хами, то дуже важко сприймати дитину, як щось хороше в твоєму житті.
