Коли свекруха, Надія Степанівна, вийшла на хвилинку з кухні, мій свекор, Борис Васильович, обернувся до мене й наказав: «Оленко, йди підігрій мені ту курку, бо вже холодна!» Я завмерла, не вірячи власним вухам. Це що, я тепер офіційно покоївка? Якщо вам треба, ідіть і самі грійте, хотілося вигукнути, але замість цього, гладячи кота, що терся об мої ноги, відповіла: «Борисе Васильовичу, я не прислуга, підігрійте самі». Він подивився на мене, як на бунтарку, а я відчула, як усередині все кипить. Це було не просто про курку — це була межа, яку я не збиралась переступати.
Ми з Артемом, моїм чоловіком, живемо окремо, але щонеділі їздимо до його батьків на вечерю. Надія Степанівна готує так, що пальчики оближеш, і я завжди із задоволенням приїжджаю — поговорити, поласуніти її фірмових голубців, послухати оповідання. Борис Васильович зазвичай мовчазний, сидить на чолі столу, як гетьман, і більше бурчить, ніж говорить. Я звикла, що він любить покомандувати: то «подай сіль», то «прибери тарілки». Але я не звертала уваги — вік, звички, що з ним візьмеш. Але цього разу він перетнув усі межі.
Того вечора ми сиділи за столом, їли смажену курку з картоплею. Надія Степанівна, як завжди, метушилася, підкладала нам додачу, а я допомагала їй прибирати посуд. Коли вона вийшла на ґанок, щоб принести узвар, Борис Васильович вирішив, що настав його зоряний час. Я сиділа, гладила їхнього кота Барсіка, що муркотів у мене на колінах, і раптом цей наказ: «Підігрій курку!» Я спершу подумала, що помилилася. Він дивився на мене так, ніби я зобов’язана підхопитися й бігти до мікрохвильовки. А я, до речі, після роботи, втомлена, у своїй вихідній сукні, приїхала в гості, а не найматися кухарочкою.
Моя відповідь його явно шокувала. Він насупився, пробурмотів щось на кшталт: «Оце молодь пішла, жодної поваги». Поваги? А де повага до мене? Я не проти допомогти, але це був не прохання, а наказ, немов я тут на побігушках. Надія Степанівна повернулася, відчула напругу й запитала: «Що трапилося?» Я хотіла розповісти, але Борис Васильович перебив: «Та нічого, Оленка просто не хоче старому допомогти». Допомогти? Це тепер підігріти курку — подвиг? Я ледве стрималася, щоб не спалахнути, і лише сказала: «Надіє Степанівно, я завжди допомагаю, але я не покоївка».
По дорозі додому я розповіла Артему. Він, як завжди, намагався згладити: «Олю, тато не зі зла, він просто звик, що мати все робить. Не засмучуйся». Не засмучуйся? Легко йому казати, він же не отримує накази! Я нагадала, що я не проти допомагати, але тон Бориса Васильовича був, немов я їхня служниця. Артем пообіцяв поговорити з батьком, але я знаю, що він не любить конфліктів. «Мамі скажу, вона його приборкає», — додав він. Надія Степанівна, може, й справді поговорить, вона завжди за мене заступається, але я не хочу, щоб через мене в родині був розлад.
Тепер я думаю, як бути. Частина мене хоче наступного разу демонстративно сидіти і не допомагати взагалі — нехай Борис Васильович сам підіАле я знаю, що так тільки загострю ситуацію, тому замість цього просто візьму Барсіка на руки та вийду на кухню, готова знову зіткнутися з цією невимовною напругою.
