«Я не дозволю зганьбитись на своєму весіллі!» — кричала донька, коли я благала її запросити бабусю.
Моїй доньці Олені 25 років. Нещодавно вона оголосила, що виходить заміж. Підготовка до весілля закрутила нас у вирі: сукню вже обрано, меню узгоджено, запрошення майже всі розіслано. Але одна тема, наче блискавка, перевернула мій світ догори дриґом.
Моїй мамі, бабусі Олени, цього року виповнилося 80. Вік залишив на ній свій відбиток: вона повільно пересувається, зір уже не той, а зовнішність, прямо кажучи, видає її роки. Сиве волосся, зібране в охайний пучок, зморшкувате обличчя та улюблена кофта з вицвітлим візерунком, яку вона носить, здається, цілу вічність. Мама не женеться за модою й часто повторює:
— Нащо мені нові наряди? Я вже стара. Краще вам з Оленкою грішми допоможу.
Одного вечора ми з донькою обговорювали останні деталі весілля. Я запитала, чи надіслала вона запрошення бабусі. Олена раптом заніячилася, її обличчя перекривила гримаса. Вона почала щось невиразно бурмотіти: мовляв, бабусі буде важко дістатися до банкетного залу в центрі Львова, довго сидіти за столом, та й день насичений. Але я відчула — справа не в цьому.
— Олено, що відбувається? — запитала я просто.
І тоді вона випалила фразу, яка врізалася мені в серце, ніж ніж:
— Мамо, я не хочу, щоб вона була на весіллі. Вона виглядає… ну, не доречно. Мої подруги — стильні, доглянуті, з хороших родин. Я не хочу, щоб хтось сміявся з моєї бабусі.
Я завмерла, наче приголомшена грімом. Як? Моя донька, моя Олена, яку я виростила з такою любов’ю, здатна на такі слова? Тієї ночі я не зімкнула очей. Як пояснити їй, що цінність людини — не у модному одязі? Що бабуся — це не просто старенька в старій сукні, а частина нашої родини, її коріння? Вона пекла Олені палянички, годувала з ложки, тішилася її першими кроками, першими п’ятірками в школі…
Весілля — це не лише свято для молодих. Це гімн родині, тим, хто був поряд усе життя, хто зробив тебе тим, ким ти став. І що це за подруги, якщо вони здатні сміятися з твоєї бабусі?
Вранці я вирішила підійти до розмови інакше — не з докорами, а з теплотою. Я розповіла Олені, як бабуся сиділа з нею ночами, поки я працювала. Як шила їй ляльки зі старих клаптиків. Як переживала за кожну її застуду. Я запитала: невже вона заслужила, щоб її соромилися?
Олена мовчала, лише інколи киваючи. А потім розридалася:
— Мамо, мені так соромно за ці думки. Але вони лізуть у голову, і я нічого не можу з собою вдіяти…
— Нічого, моя хороша. Давай просто надішлемо бабусі запрошення, і все налагодиться, — намагалася я її заспокоїти.
— Запрошення?! — сльози миттєво висохли. — Я ж сказала: її не буде! Я не хочу зганьбитись на своєму весіллі!
— А я, значить, теж для тебе ганьба? — вирвалося в мене.
Сварка затяглася, але все було даремно. Я сказала Олені, що не прийду на весілля, якщо вона так ставиться до нашої родини. Вона лише махнула рукою, не сприйнявши мої слова серйозно. І я дотримала обіцянку. Не пішла ні до ЗАГСу, ні до ресторану. Навіть трубку не брала.
Того дня я поїхала до мами у її маленьку квартирку на околиці міста. Привезла їй частувань, допомогла з прибиранням, сходила до магазину, винесла сміття. Весь цей час мене розривало всередині: як там Олена? Гарна її сукня? Чи щаслива вона цього дня?
Але разом із цією болючістю у грудях зростала інша — гірка, важка. Невже й мене колись соромитимуться мої онуки? Не за характер чи вчинки, а просто за те, що я постаріла?
Ввечері ми з мамою пили чай на її затишній кухні. Раптом вона пожвавилася:
— Світлано, ти що, забула? Сьогодні ж весілля в Оленки! Ми не запізнилися? Може, ще встигнемо до ресторану? Збирайся швидше!
Я глянула їй у очі. У них спалахнула щира надія. Мама кинулася до шафи, щоб дістати свою найкращу сукню. А я… я не змогла сказати їй правду. Не змогла розбити її серце.
— Мамо, я забула сказати. Вони усе перенесли. У ЗАГСі черги, самі розумієте…
Мама засміялася, пробурмотіла щось про молодь та їхню метушню, і ми повернулися до чаю.
Але в душі в мене лежав важкий камінь.
Я не знаю, як тепер дивитися в очі доньці. І як вона зможе дивитися в очі бабусі. Як із дитини, яку ми ростили в любові й турботі, виріс такий холодний егоїзм? Ця думка не дає мені спокою.
