— Оксано, в мене для тебе не найкращі новини, — поклав ложку на тарілку, опустив очі Андрій. — З мамою зовсім біда. Їй уже вісімдесят. Вона сама не справляється. Потрібен постійний догляд.
— Я того й боялася… — зітхнула Оксана, витираючи руки рушником. — А ти з Тарасом говорив? Мабуть, треба шукати сидівку. Ми самі це не потягнемо.
— Говорив. І ми вирішили: сидівка — дорого. Та й страшно чужих пускати до хати. Краще, якби хтось із родичів доглядав.
— «Ми вирішили»? — насторожилася Оксана. — Ви з братом уже все обговорили?
— Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужих — ні. До того ж ти вдома, можеш звільнитися й придивитися за нею.
В грудях у Оксани все перевернулося. Вона працювала бухгалтером, до пенсії залишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і виплати?
— Андрію, мені треба подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не ахти. Та й… ви з Тарасом навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.
— Оксано, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю хату. Вона все для нас зробила, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Тарасом допомагатимемо, ти не залишишся сама.
Вона знала: допомагатимуть лише тоді, коли їм зручно. А на ділі — все впаде на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, «для догляду за родичем». І чітко поставила умову:
— Лише місяць. Потім вирішуємо питання знову. Назавжди я не підписуюся.
— Домовились. А поки переведемо маму до нас — буде зручніше. Не мотатися ж туди-сюди.
Наступного ранку Ганна Степанівна, мати Андрія, з’явилася на порозі їхньої двокімнатної квартири у Броварах. Похилилась, рухалася з труднощами. Принесли крісло, постелили покривало, розклали ліки, занесли тази, подушки, ковдри. У хаті повис запах хлорки й старості.
Андрій одразу почав командувати:
— Підклади їй валик під спину. Борщ остиг, підігрій. І слідкуй, щоб усі ліки випила — тепер ти за це відповідаєш!
Оксана мовчала, робила все. Але їй уже не було сорока. Спина болить, тиск скаче, суглоби ноють. А свекруха, наче навмисно, почала робити дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала ліки, то скаржилася на шум.
Через пару днів нагрянув Тарас із дружиною — Марічкою. Вони, не знімаючи курток, пройшлися по хаті, немов по музею. Оглянули все, коментували вголос: «Тут мамі дихати важко», «Тут протяг». Оксана стояла в кутку, мов тінь.
— Мамо, як тобі тут? Тебе Оксана не ображає? — запитав Тарас.
— Сину, та хто ж за старою жінкою доглядати схоче? — заплакала Ганна Степанівна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні голубців, ні уваги. Все робить через силу…
Оксана не витерпіла.
— Голубці будуть завтра. Сьогодні котлети й борщ. Навіщо стільки їжі одразу?
— Оксано, — встряла Марічка, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ти маєш годувати її, як дитину. Чи тобі важко?
— Марічко, я готую, прасу, прибираю, мию… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли ваша черга буде — робіть, як вважаєте за потрібне.
— А в мене робота! Я не можу. І… я не вмію! — одразу збентежилася Марічка, її пиха зникла.
Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.
А Андрій, попри обіцянки, все більше уникав участі:
— Оксано, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, втомився. Та й це ж традиція — невістки доглядають за свекрухами. І ніхто не скаржився.
Оксана мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.
Через три тижні Андрій повернувся з «новинами»:
— Ми з Тарасом все вирішили. Мама оформить на тебе заповіт на хату. А ти звільняєшся й доглядаєш за нею постійно. Це буде справедливо.
— Що?! — Оксана зблідла. — Ти всерйоз думаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна хата ціною здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!
— Подумай про сина! Ми ж могли б продати хату, поділити, й Дмитру щось дісталося б.
— Через десять років, може. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто маю себе стерти?
Андрій мовчав. Вид у нього був образився.
— Мені байдужа хата, Андрію. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву вранці, читати книжки, а не бігати з тазами. У тебе є брат — нехай хоч раз візьме відповідальність. Або найміть сидівку!
— Гроші! Усе це гроші! А твоя зарплата — дріб’язок. Дома буде вигідніше!
— Ні! Моє рішення остаточне! — Оксана подивилася чоловікові в очі. — Робіть, що хочете. Але я доглядати за Ганною Степанівною більше не буду.
Через тиждень Оксана зібрала речі. Тихо, без скандалів. Зняла кімнату вВперше за багато років вона прокинулася з почуттям, що життя належить їй, а не комусь іншому.
