Сьогодні мені виповнюється 50 років, та я зрозуміла гірку правду.
В моєї дочки велика родина — шестеро дітей. Різниця між ними складає один-два роки. Заміж вона вийшла рано, тому поки Оля здавала сесії, я сиділа з її дітьми. По лікарняних також плавала я….Зараз так згадую, все практично робила я. Донька тільки народжувала дітей…по правді сказати, тоді мені це приносило задоволення…я з радістю няньчила своїх внуків.
Життя якось так склалось, що невдовзі, після весілля доньки, мій чоловік покинув нашу родину. Народження дитини ніби допомогло забутися трагедію. Потім ще одне внуча, потім ще… Потім я вже вийшла на пенсію по інвалідності, з народження одна нога коротша іншої. Ось так мене затягнула рутина, та я геть забулась, що маю право на особисте життя…
Декілька днів назад, я мала купу своїх справ, які зібрались за цілий місяць, який я провела в клопотах за малечею, тому сказала донці, що піду додому, нехай тепер сама подивиться за дітьми. На що отримала відповідь, яка вдарила мене, ніби ляпас. “З якого це ти дива підеш додому? А нічого, що в мене зараз зустріч з дівчатами, й дітей немає з ким залишити. Нікуди ти не підеш! Сиди доглядай внуків, тобі все одно немає чим більше зайнятись. Дивись яка, справи у неї!”. Тоді я навіть не знайшла що відповісти на таку зухвалість. Просто розвернулась та пішла додому. Нехай хоч раз сама за дітьми пригляне. Народити — народила, а от доглядати я маю..
Якось до глибини душі мене тоді зачепили ці слова. Донька якоюсь мірою мала рацію. Мені дійсно немає чим зайнятись. Хіба прибрати вдома, та попрати одяг. Я закинула свій читацький гурток, перестала відвідувати заняття йогою…навіть мої подруги перестали мені дзвонити…ще б пак! Шість років кожного дня знаходити відмовки, щоб не йти з ними на зустріч. Хоч раз в місяць можна було виділити час.
Все! Більшу частину життя я вже прожила. Вистачить ігнорувати свої бажання. Ні хто не проживе моє життя за мене. Догляд за онуками це добре, але тепер доглядатиму тільки по гострій потребі. Час жити для себе, а не заради когось.
