**Щоденник**
Я хотів доньку, а Бог дав сина. І я плакав на його весіллі…
Коли у Дмитра та Софії йшло пишне, яскраве, гучне свято, і кожен гість із захватом піднімав келих за молодих, ніхто не помітив, як у дальньому кутку зали одна жінка нишком витирала сльози. Це була мати нареченого — Ганна Іванівна. І плакала вона зовсім не від зворушення. Серце стискалося не від радості, а від самотності, яка, їй здавалося, тепер стане її вічною супутницею.
Колись її мати казала: «Сина народиш — будеш потім сама. Народи ще, може, хоч дівчинка буде. Донька — для матері, син — для дружини». Тоді Ганна лише махнула рукою. Здавалося, попереду все життя, навіщо поспішати?
Ще в юності вона мріяла про доньку. Уявляла, як промиває зранку маленьке кругле личко, як заплітає кучері, зав’язує стрічки. Навіть ім’я заздалегідь придумала — Марічка. Купила рожеві пелюшки, попросила подругу не віддавати речі її дитини — раптом знадобляться.
Та доля розпорядилася інакше. Народився хлопчик. Дмитро. І хоч ні в які Марічки він, звичайно, не вписався, був таким добрим, ніжним і кучерявим, що Ганна довго дивилася на нього й думала: «Ну, майже як дівчинка…»
Поки він був малим, його навіть приймали за дівчинку. А потім — підріс, став чоловіком, самостійним, впевненим. Але характер залишився м’яким, добрим, відкритим. Вона пишалася ним. Але десь всередині тлів жаль — а раптом би в неї справді народилася та сама Марічка, якби вона не злякалася, не пішла від чоловіка, не залишилася сама…
Коли Дмитро привів додому Софію, Ганна одразу все зрозуміла. Їхні очі, їхній сміх, як вони трималися за руки — це було кохання, справжнє. Тоді вона так і не змогла сказати те, з чим підійшла. Лише попросила: «Не забарись надто…»
Дмитро слухняно кивнув, але вже тоді у його погляді було ясно: цей хлопець більше не хлопчик. Він — чоловік, і тепер рішення приймає сам.
Коли він через півроку сказав, що одружується, Ганна ледь не задихнулася від здивування.
— Може, почекаєте? Хоча б диплом отримаєш… — намагалася вона умовити.
— Мамо, кохання не чекає, — усміхнувся він. — Ми з Софійкою — сила! Я з нею на все здатний.
Весілля зіграли пишне, веселе, з музикою, танцями. І ось у самий розпал, коли всі тішилися, Ганна сиділа осторонь і мовчки дивилася на нареченого. Її сина. Вже не маленького кучерявого хлопчика, а дорослу людину, що пішла у своє життя.
Софія не залишилася байдужою. Підійшла, ніжно поклала руку на плече свекрухи:
— Ганно Іванівно, ви плачете? Щось трапилося?
— Ні, доню… Це просто… емоції… — відповіла вона і відвернулася.
Але Софія не відступила. Тоді Ганна розповіла їй — про мрію про донечку, про страх залишитися самій, про те, як важко бути жінкою, у якої лише син. Софія слухала, не перебиваючи. А потім обняла її.
— Давайте я стану вашою донею, — сказала вона. — Мені б дуже цього хотілося.
З того дня все змінилося. Софія й Дмитро зняли квартиру, потім купили власну. Жили окремо, але завжди запрошували Ганну до себе. На свята, на вихідні. Софія часто дзвонила, радилася. А потім… народилася онука. Така кучерява, така мила — копія Дмитра, і та сама Марічка з юнацьких снів.
Коли Ганна вперше взяла малючку на руки, заплакала. Але цього разу — від щастя. Софія, побачивши це, лише прошепотіла: «Ви тепер бабуся. Ми вас дуже любимо».
Минали роки. Дмитро зробив кар’єру, Софія відкрила свою справу, а Ганна переїхала до них. Простора квартира, окрема кімната, увага й турбота — усе, про що може мріяти жінка в її віці.
Тепер вона з усмішкою згадує те весілля, ті сльози. Часто сидить у дворі з сусідкою — у одній донька поїхала до Німеччини й дзвонить раз на місяць, у іншої два сини, і обидва кожного дня завітають.
— Головне не в тому, хто народився, — каже Ганна. — Головне — як виростиш. Я хотів доньку… А доля подарувала мені сина. І доньку в придачу. Дякую Тобі, Господи.
І, дивлячись, як онука нишпорить у піску, знову мовчки каже своїй матері: «Ти помилялася. Син — теж може бути для матері. Якщо вона саме так його виховала…»
