— Я повинна тобі все пояснити, доню…
— Смачного! — промовила Мар’яна, сідаючи за стіл.
У кожного в родині було своє улюблене місце. Чоловік завжди сідав обличчям до вікна, дванадцятирічна Оленка — навпроти, а Мар’яна, як і належить господині дому, між ними, спиною до плити й мийки.
Вона обожнала ці вечірні посиденьки, коли вся родина збиралася разом. Вранці всі поспішали на роботу чи до школи — не до розмов. Мар’яна з чоловіком обідали на роботі, Оленка — вдома або в подруги, у якої бабуся пекла пиріжки й варила борщ із пампушками. Тож виходило, що зібратися всім за одним столом, спокійно поговорити, щось обговорити вони могли лише за вечерею.
Мар’яна завжди мріяла про дружню родину. Звісно, у неї були мама, тато, потім вітчим і сестричка, але вона завжди відчувала себе осторонь, окремо від них. Буває й так.
БатТато покинув їх, коли Мар’яні ще не було й шести років, і вона ледь пам’ятала його обличчя.
