Я купую для себе якісне куряче філе й готую собі парові котлети, а йому даю свинятину, яка вже майже добігає кінця терміну придатності.
Мені вже пятдесят сім. Понад тридцять років я заміжня за цей час все домашнє було на мені: прання, готування, затишок у хаті. З чоловіком маємо двох дітей, яких я практично сама і виховала, і вивела в люди. Наскільки себе памятаю, бігала як білка в колесі. Завжди трималася за кілька робіт водночас, бралася за будь-яку підробітку, щоб наші діти мали все потрібне, і одягалися не гірше за інших.
Все наше життя чоловік фактично важко не працював, а досягнувши пенсійного віку, осів удома і взагалі перестав щось робити. Я далі працюю, допомагаю дітям із внуками, підтримую весь дім.
Безліч разів просила чоловіка бодай якусь роботу знайти хоча б сторожем, але він лише відмахувався: «І так впораємося без моєї підробітки». Проте хитрий щодо їжі! Я ледве знаходжу час щось приготувати, а повертаючись із роботи, бачу, що він зїв усе найсмачніше і лишив мені хіба що суп.
Одного разу я поділилася цим із подругою. Вона мені підказала: «Готуй кожному окремо йому з дешевих продуктів, собі з добрих». Я послухала пораду, прийшла й сказала чоловікові, що лікар наказав мені тримати дієту, так що хай мого їсти не торкається.
Тепер свою їжу ховаю, а коли чоловік йде до гаража, їм цукерки. Ковбасу й сир кладу подалі в холодильнику, щоб він не бачив, а потім, коли не помітить, дістаю й їм. Рятує те, що у нас дві холодильники: в одній звичайна їжа, в іншій банки й мої схованки.
Всі знають, які чоловіки бувають нічого не помічають. Я для себе купую дороге куряче філе та роблю парові котлетки, а йому до свинини, у якої от-от спливе термін, додаю спеції і байдуже йому. Йому беру найдешевші макарони кілька гривень, а собі твердосортову пшеницю.
Я не відчуваю докорів сумління через це й не думаю, що роблю щось погане. Якщо хоче харчуватися добре нехай іде працювати. Розводитися у такому віці вважаю дурістю, життя вже позаду, хата спільна, навіщо її ділити та продавати?
