У телеграмі, яка прийшла бабусі від дідуся, слів було небагато: «Я йду від тебе до Галі, не повернуся». Замість того, аби засмутитися, бабуся аж просяяла, стала на коліна і дякувала Богові за те, що зробив їй такий подарунок на старість років.
Марічка пам’ятала бабусю завжди доброзичливою, щирою та з усмішкою на обличчі. Дідуся майже не було в її спогадах з дитинства, тільки якісь уривки — неприємний запах, різкий тон голосу, заборони на кожному кроці. Бабуся теж не пригадувала нічого хорошого з їхнього життя і не бажала такого подружнього «щастя» нікому.
У дідуся була тяжка робота. Він працював на залізниці і кожен день мусив обходити кілометри колій, уважно вивчати їх, щоб у разі якихось пошкоджень виявити їх. Робили це з напарником незалежно від пори року і погоди, здоров’я від такого здавало помітно, тому на роботі їм регулярно давали направлення до санаторіїв, від яких дідусь раз по раз відмовлявся. Але коли здоров’я добряче таки похитнулося, лікарі в один голос стали радити дідові пролікуватися таки в санаторії, і той з поваги до медиків погодився. Бабуся сама пакувала його речі до валізи.
Скільки ж щастя було, коли він нарешті поїхав! Попереду чекали три тижні без диктатури і заборон, тільки тиша і спокій. На радощах бабуся насмажила цілу миску насіння і пригощала всіх сусідок у дворі.
За тиждень до кінця дідусевої відпустки він надіслав телеграму для бабусі Ніни, в якій було лише декілька слів: «Я йду від тебе до Галі, не повернуся». Бабуся пробіглася поглядом по телеграмі кілька разів, перечитувала знову і знову, та не могла повірити своїм очам. а тоді аж на коліна стала і вголос дякувала Богові за те, що дарував їй спокійну старість, не дав змарніти раніше терміну.
Бабуся аж розцвіла від щастя. Найперше, що зробила після радісної звістки — спакувала і віднесла до сараю всі дідові речі, які змушена була прасувати кожного дня, і то роками. Туди ж повідносила і всі його документи — аби ні сліду від чоловіка не було в домі.
По закінченню відпустки дідусь приїхав владнати справи на роботі і забрати речі, і тоді бабуся хвилювалася лише про одне — щоб він не змінив свого рішення.
А наступного тижня вони з донькою вже ходили магазинами, обираючи найгарніші шпалери, які дідусь раніше не дозволяв поклеїти — всі стіни мусили бути тільки білені. А до шпалер купили і яскраву світлу тканину, з якої бабуся пошила штори, про які мріяла ледь не все життя, але не могла собі дозволити — дід визнавав тільки коротенькі білі фіранки на мотузках, які закривали лише по половині вікна.
Весь старий надбитий і потрісканий посуд бабуся нарешті повикидала, дістала новий, який тримався для особливих нагод, і почала користуватися ним щодня. Потерта скатерка зі столу теж вирушила у сміття. Можна було більше не економити на сірниках, милі, на таких дрібницях, що навіть уваги не варті!
Тепер до бабусі все частіше хтось зазирав на чай або за порадою по господарству, з’явилися приятельки, яких вона частувала своїми смачнезними пирогами. Та навіть зморшок на обличчі ніби поменшало, і волосся відростало темне, а не сиве, ніби помолодшала старенька років на десять. Аж сяяла! Чоловіки на це теж не могли не звертати увагу, знаходилися навіть сміливці, які кликали разом жити, але бабусі вже того вистачило на життя вперед. До останнього свого дня вона прожила в оточенні дітей і онуків, які обожнювали її.
