— Я більше не люблю тебе, Олеся, — рішуче каже Олег. — Я довго думав, зважував усі «за» і «проти», і зрозумів, що ні, не кохаю.
Олег розмовляє з Олесею на кухні, сидячи за столом. Олеся відповідає, стоячи біля вікна.
— Я це вже давно зрозуміла, Оле́но, — каже Олеся, сумно зітхаючи.
— Давно? — дивується Олег. — Справді?
— Тебе це здивувало? — Олеся відкриває вікно, глибоко вдихає свіжий киянський повітря, посміхається і закриває його.
— Ні, просто… Я думав, що ти ще не знала, — гірко усміхається Олег. — Тоді, Олеся, усе спроститься. Потрібно розлучитися.
— Ти впевнений, що справді цього хочеш? — запитує Олеся. — Ти вважаєш, що це правильно? Адже ми вже стільки років чоловік і дружина, і у нас дитина.
— Я буду сплачувати аліменти, і все інше, — відповідає Олег. — Окрім аліментів допоможу вам ще. На це можеш не сумніватися. І мені від тебе, Олеся, нічого не треба.
— У якому сенсі, Оле́но, тобі нічого від мене не потрібно? — не розуміє Олеся.
— У тому, що я не буду претендувати на квартиру і майно, — каже Олег, дивлячись на порожній стіл.
— Ти маєш на увазі цю квартиру і дачу в селі Васильків, які я придбала до шлюбу? — уточнює Олеся. — Ти їх не поділиш?
— Так, Олеся, саме так, — відповідає Олег, — бо я вище цього. Якби я був менш благородним, без чистої душі, я би вас обірвав до останньої нитки, Олеся.
— До нитки? — перепитує Олеся.
— До нитки, Олеся, до нитки, — наголошує Олег. — Залишив би тебе з донькою ні з чим. А я — ні. Все залишаю вам. Беріть. Мені нічого не потрібно. Ось такий я, кристальна душа.
— Дякую, Оле́но, — каже Олеся. — Ти справжній чоловік. Не так, як інші.
— Інші? — не зрозуміє Олег, піднімає голову і зацікавлено дивиться на холодильник.
— Ті, у кого душа не така чиста, як у тебе, — уточнює Олеся.
— Ах, ті, — зрозуміє Олег, про кого йдеться, і погляне на мийку, де торкаються недомиті тарілки. — Так, серед чоловіків ще багато таких, які, м’яко кажучи, затьмарюють це високе звання. Не повіриш, Олеся, а такі випадки — просто вражають! Хто їх ще в світі знаходить?
Олеся усміхається, стоячи біля вікна і спостерігаючи дощ, що щойно розпочався.
«Люблю, коли йде дощ, а вдома тихо, тепло, спокійно», — думає вона.
— Земля, Оле́но, вона всіх носить. А чоловіки… різні, — промовляє Олеся.
— Хіба, Олеся, ще які різні, — радісно вигукує Олег, знову втискаючи погляд у стіл. — Я тепер розкажу тобі одну історію. У нашій компанії працює один чоловік. Це я тобі скажу, Олеся, ще той тип. Уявляєш, коли він залишає дружину, то…
— Розкажеш у інший раз, Оле́но, — каже Олеся, — зараз мені зайнято. Ти ще щось про нас сказати хочеш? Або у тебе все?
— Так, так, звичайно, — відповідає Олег. — Про нас. Ще не все. Хочу сказати головне.
— Я слухаю, — Олеся продовжує дивитись у вікно.
— Олеся, — каже Олег, звертаючись до столу. — Я йду, залишаю все тобі і доньці, але у мене буде одна прохання.
— Прохання?
— Не могла б ти дати мені п’ятсот тисяч гривень? — просить Олег. — Я віддам. Чесне слово.
— П’ятсот тисяч? — здивовано відповідає Олеся. — А ти впевнений, що тобі їх вистачить?
— Впевнений, Сонечко, — стверджує Олег. — Я вже все просочив.
— Ти просочив? — посміхається Олеся. — Навіть так!
— Ти смієшся, Сонечко, а зрештою ні. Погодься, це не так вже й багато за ті вісім років нашого шлюбу. І я не маю до тебе жодних претензій.
— Ні, — каже Олеся. — Не згоджуюсь. На мій погляд, це занадто багато. Я не дам тобі п’ятсот тисяч.
— Як не даш? — не розуміє Олег. — П’ятсот тисяч не даси?
— П’ятсот тисяч… Не дам.
«Дивно, — розмірковує Олег. — Як так? Не дасть? Чесно кажучи, я не був готовий до такого розвитку подій. Надія була впевнена і запевнила мене, що п’ятсот тисяч для Олеся — не великі гроші, якщо я відмовляюся від усього. Дивно. Чи вона не розуміє, чим ризикує?»
— Скільки ж даси? — запитує Олег, з сумом глядаючи на старий, брудний холодильник.
— Ніскільки не дам, — відповідає Олеся.
Вона відходить від вікна і сідає за стіл.
«Ось так новина! — думав Олег. — Ніскільки не дає. Гарна справа. Я, можна сказати, відкритим серцем до неї, а вона… І що ж мені тепер робити, скажи, милість? Ніскільки вона не дає. А з чим я тоді залишуся, якщо вона ні? З нічим? І що я скажу Надії?»
— А триста тисяч даси, Олеся?
— Гривню й не дам.
— Як так? — здивувався Олег. — Просто не дашь, і все?
— Просто не дашь, і все, — відповідає Олеся.
— Я думав, що… це не та сума, щоб… Проте, якщо ти наполягаєш… Якщо навіть триста тисяч — це багато, то… А п’ятдесят тисяч даси?
— Ти втомив, Оле́но, — зазначає Олеся.
— Добре, — каже Олег після короткої паузи. — Якщо ти так ставиш питання… Я відстоюватиму свої права в іншому місці.
— Це скільки завгодно, — каже Олеся. — Відстоюй, Оле́но. Права люблять, коли їх відстоюють. Особливо їм подобається, коли їх відстоюють в іншій інстанції.
— Хто подасть на розлучення — ти чи я? — суворо питає Олег.
— На який розлучення, Оле́но, прийми себе в руки, — відповідає Олеся, — нас вже давно розлучили.
— Як розлучили? — вигукує Олег. — Чому я нічого не знаю?
— Оле́но, ти три роки тому вийшов з дому і за весь цей час подзвонив лише три рази. Перший раз сказав, щоб я не хвилювалася. Другий — що ти вирішуєш якісь дуже серйозні питання. Третій — лише щоб повідомити, що мене не любиш і попросити п’ятсот тисяч.
— Мені треба було час, щоб все добре обміркувати, Олеся, — каже Олег. — Я так намагався зберегти сім’ю. Але як ти змогла розлучитися без моєї присутності? Не розумію.
— Тобі надсилали повістки, Оле́но, за місцем твого проживання і реєстрації, а ти не з’являвся на засідання.
— Я навмисно не ходив, — пояснює Олег. — Я так намагався зберегти наш шлюб. Тоді ще не був впевнений, що не люблю тебе, Олеся. Я думав, що якщо не ходитиму, то нас і не розлучать. А нас що, розлучили?
— Розлучили, Оле́но.
— Як так можливо? — вигукнув Олег. — Позбавити людину дружини і дитини, і без її присутності!
— Якщо ти сам не захотів бути присутнім, Оле́но, то кого винити? — відповідає Олеся. — Тільки себе, якщо.
— Як я міг бути присутнім, Олеся, коли, ти ж знаєш, я не люблю ці розгляди і таке, — каже Олег. — Ти ж мене знаєш. Усі ці скандали, сварки, розгляди. Тим більше перед сторонніми. Ні, Олеся. Ні, ні і ще раз ні.
— Ось і вона так і зрозуміла, і розлучила нас.
— Хто вона?
— Хто вона, Оле́но? Ти — як малюк, — відповідає Олеся. — Суддя, звісно, хто ще.
— Ах, так, — Олег зрозумів, про кого йдеться. — Суддя. Хто ще.
— Дошло до тебе, нарешті, що ми вже не чоловік і жінка?
— Дошло, — важко зітхає Олег. — Значить, тепер усе.
— Усе.
— Гаразд, усе, так усе, — каже Олег. — Справа минула, як кажуть. А як там взагалі?
— Що взагалі?
— На суді, на цьому розгляді, як усе було?
— Ти добре пам’ятаєш, Оле́но, все було.
— Добре кажеш?
— Добре, Оле́но, — відповідає Олеся. — Ніяких сторонніх не було. Тільки свої.
— Свої — це добре. Ти ж знаєш, Олеся, я не люблю, коли сторонні знають про наші проблеми. А якщо всі — свої, то нормально. А суддя як? Сувора? Не сварилася?
— Не сварилася, ні, — каже Олеся. — Навіщо їй сваритися. Дуже спокійна жінка. Ти, до речі, часто згадував її.
— Так?
— Так.
— Що вона казала?
— Цікавилася, де ти.
— А ти що?
— Я? Кажу, що не знаю.
— А вона?
— А що вона?
— Сердилася, мабуть, що мене немає?
— Та що ти, Оле́но, яка «сердилася»? — сміється Олеся, — дуже спокійно до цього ставилася.
— Можливо, це був перший раз, коли я не прийшов, вона була спокійна. А коли я не був наступні кілька разів? Може, переживала?
— Не сердилася і не переживала, — каже Олеся. — Чи можна з тобою, Оле́но, сердитися?
— Це так, — відповідає Олег, — я такий. А що вона сказала?
— Ні, і не треба, — відповідає вона. — Цього разу, каже, без нього можна. І розлучила нас. А навіщо тобі, Оле́но, п’ятсот тисяч?
— Хочу зробити ремонт у своїй квартирі, — пояснює Олег. — Думав, що у нас з Надією вже все серйозно і ми кохаємо один одного. Я ж не розповідав про Надію?
— Ні.
— Ох, ти… — каже Олег. — Чудова жінка. Вона теж недавно розлучилася. Хіба я тобі не розповідав?
— Ні.
— Ми з нею познайомились три роки тому, — каже Олег. — Тоді ще подзвонив тобі і сказав, щоб ти не хвилювалася, що у мене все в порядку.
— Як ти подзвонив, пам’ятаю. Але про Надію ти тоді нічого не сказав.
— Ми з нею маємо дуже гарні стосунки. Рік тому вона стала мамою. У нас — дівчинка. І тепер я подумав, що треба в квартирі ремонт зробити. Ти ж розумієш, дитина маленька, хочеться, щоб росла в гідних умовах, у відремонтованій оселі.
— Значить, у тебе вже дві донечки, — зазначає Олеся.
— Чому дві? — не розуміє Олег. — Ти маєш на увазі… А-а, так, тоді, звісно, у мене їх дві. А квартира стара, Олеся. Треба все міняти. Проводка, опалення. Три кімнати і кухня. Ти ж знаєш, як будували ті бронзові радянські квартири.
— Я знаю.
— Надія саме так радить. Подзвони своїй і нехай вона дасть гроші на ремонт. Інакше ми віднімемо у тебе більше.
— Вона хотіла мене так налякати?
— Та й так, — каже Олег. — Але не подумай, Олеся, Надія — добра жінка. Просто зараз у нас така ситуація, і грошей не знайти.
— Не спіши з ремонтом, Оле́но, — радить Олеся.
— Чому не спішити, Сонечко?
— Тому що ця трьохкім— Тому що ремонт забере в нас крихітні гроші, які я могла б залишити для нашої дитини, — відповідає Олеся, розчаровано піднявши голову до вікна.
