Я жити хочу, Андрійку!
Гнате Максимовичу! Гнате Максимовичу, що з вами?
Медсестра Людочка стисла акушера за рукав, але він вислизнув, осів плечем до стіни й прихилив чоло в холодну виїмку, мовчав.
Людочка відчула гордість за весь медперсонал як же лікарі віддають себе пацієнтам, працюють ледь не до знемоги, а ніхто того не помічає. Хворий, якого тільки-но оперував Гнат Максимович, і знати не знатиме про це.
Гнате Максимовичу, з вами все гаразд? Я зараз когось покличу…
Не треба, буркотнув лікар, відірвавшись від стіни та, погойдуючись, рушив у ординаторську. Перед дверима обернувся: Все добре, не турбуйтеся.
Гнат з важким зітханням впав на шкіряну канапу. Чи справді все добре? Останнім часом запаморочення накочують усе частіше. Перевтома? Мабуть, так.
Колись Гнат мав вихідні. Справжні вихідні, коли після цілого тижня лікарняної метушні можна було у гості з дружиною, чи в парк зі своїми дітьми.
А тепер… Коли лікарі женуть три лікарні за одну зміну який відпочинок? Ще й другий шлюб. Дружина молодша, діти школярі, витрати. І… хотілося пригледіти нову машину.
Але й це не головне. Головне Гнат звик бути потрібним, прагнув бути найкращим, мріяв про лікарське визнання й перемоги. Йому доля подарувала все: пацієнти тягнулися до нього, колеги поважали, кликали, обіцяли, платили гідно.
Пашо, зідзвонився із колегою-анестезіологом, Оксанка твоя на зміні сьогодні?
Вітаю, Гнате! Так, вона як раз на місці.
До кінця зміни Гнат уже лежав у МРТ-камері, слухаючи дивні постукування апарата, яких не заглушила й музика в навушниках.
Раптом навалилося хвилювання, хотілося стиснути грушу й вирватися з тиснучої труби серця. Треба відволіктися, згадати щось тепле. Але що?
Спогад його пішов східцями вниз другий шлюб… Уже поважний чоловік, хірург, а вона молода вчителька його доньки Лесі.
Звук МРТ пережував навіть ці невпевнені намагання згадати щось добре. Робота-дім-робота. Шлюб перший іще гірше бридке розлучення. Не хотів і згадувати.
Студентські роки? Ось! Особливо перші чотири.
Спогади підхопили його, обкрутили, і віднесли у минуле. Будзагін, хлопці, Марічка в буфеті, за якою всі сохли…
Гнат, Віктор і Андрій троє друзів-студентів-медиків. Знайомство почалося ще на абітурієнтурі. Львів був чужим для всіх. Жили в гуртожитку.
Андрій скромний окулярник з маленького містечка, наївний, але з дивовижною харизмою. Біля нього хотілося мовчки вслухатися в мудрість його слів і вдивлятись в небесні сині очі за склом.
Андрій видавався феноменом: пам’ятав все на світі, на всі питання міг відповісти.
Вітя його цілковита протилежність. Високий, кремезний хлопець із села на Волині, гамірливий, простий, невимушений. Він увесь час нарозхват, більше писав шпаргалок, ніж вивчав.
Гнат теж хвилювався за вступ. Йому здавалось, що саме він провалиться. Дивувався знанням Андрія та балакучості Віталія. З їхньої кімнати не пройшов тільки четвертий Михайло. Вони троє так і залишились друзями.
На першому курсі гуртожиток ще не давали, і мама Андрія, дбайлива й метушлива, приїхала з ними і знайшла хлопцям квартиру.
Хай береже вас Господь, хлопці! Живіть мирно, сказала, лишаючи на декілька днів купу вареників та голубців у морозильнику.
Ого, Оленко Петрівно, а ким мама твоя працює, Андрію?
В церковній лавці, озвався Андрій.
В якій?
У храмі свічки продає, і не тільки…
То вона набожна?
Звісно. І я віруючий.
Вітя із Гнатом глянули на ікони на підвіконні.
Це що, твої?
Її. Це нам оберіг залишила.
Вітя міг перш говорити, потім думати:
Дурний ти? Для чого медицину обрав, якщо в такі речі віриш? Мовляв, Бог допоможе?
Лікар лікує тіло, а Бог душу, просто сказав Андрій. І більше про віру хлопці не торкалися.
Інколи бачили, як Андрій тихенько хреститься, та він з того не робив шоу. Був розумним студентом, умів загасити пожежу сварки між палким Віктором і впертим Гнатом.
З побутом Андрій не мучився: коли Вітя й Гнат сварилися щодо прибирання, Андрій мовчки мив підлогу.
Чого дарма нервувати, краще витерти підлогу…
Так і мирилися, з ніяковістю допомагали.
Чи то Бог помагав, чи дар від Бога, але першу сесію Андрій склав найкраще. Латина для нього як рідна. Він був тією ниткою, що тримала їхню трійцю разом.
А закохався першим саме він. У профкомі зустрів свою долю Ганну: чорнява, жвава, добра дівчина. Вже з другого курсу ходили за руку.
А Вітя несподівано виявився здібним практиком. Уже на другому курсі бігав на швидку, і його брали на практику навіть у складні відділення обласної.
Гнат вчився рівно. Виняткових здобутків не мав, та прагнув бути добрим лікарем.
***
МРТ звільнив його із металевих обійм. Гнат вдихнув на повні груди. Звідки раптом ця клаустрофобія?
Увійшла Оксана, почала знімати інструмент.
Ну що там, Оксанко, бачили вже?
Хвильку, зараз лікар зробить опис. Я подзвоню, зайдеш пізніше, і очі уникає. Може, втомилася цілий день на ногах…
Завтра заберу. Я додому хочу.
Але не встиг повернутися до відділення, як Оксана подзвонила і принесла самотужки опис, диск і знімки.
Гнат, ти ж медик. Все розумієш… Тягнути не варто. Іди до Андрія Сидоровича. Хай він гляне.
Гнат глянув, завантажив диск в ноутбук, і довго крутив свої скани, ніби то не його мозок, не його поразка. Здавалось, дивиться історію генетичного пацієнта. Навіть дорогою додому ще не тямив. Не вірив, не дозволяв собі вірити. Це ж не про нього.
***
Андрій Сидорович був найкращим нейрохірургом їх лікарні.
Хочу сказати мякше, але ти, Гнате Максимовичу, сам хірург з досвідом. Все бачиш…
Бачу. Кінець?
Ой… нейрохірург скривився, зітхнув, Як пацієнтка питаєш. Сам знаєш усе в руках лікаря і… Господа Бога.
Не віриться… Я на День медика мав їхати у Київ, запросили. Хотів родину взяти, трохи відпочити. А тепер… Що б ти робив?
Я б у Київ і їхав. До Семена Рохліна. Вони творять дива в університетській клініці. Черга, правда, на рік наперед, але лікарська спільнота підтримає. Ти ж золоті руки маєш. Спробуй…
Гнат працював, консультував, призначав. Боліло слабо, швидко навчився себе «купірувати».
Почав шукати вихід на Рохліна виявилось майже нереальним.
Пора сказати дружині… Вона одразу взялася за збори в Київ.
Інно, їхати доведеться мені одному.
Чому? І ти, і діти?
То не відпочинок лікарня. Проблема в мене, пухлина… слова давались повільно; висловив значить визнав.
Волога набігла на очі у Інни.
Господи… Невже так… Я маю бути поряд.
Інно, операція ще не скоро… Ймовірно, доведеться чекати місяцями
Справді так все серйозно, Гнате?
І Гнат, мов дитина, почав розповідати плутано, уривками: підозри, обстеження, результати, думки, своє життя, мрії…
Інна слухала мовчки, згорнувши кофту в руках. А Гнат подумки радів, що є кому відкрити серце. Першій дружині ніколи б такого не розповів…
***
Свідки Єгови зазвичай відмовляються від переливання крові, цитують Біблію…
Четвертий рік навчання. Лекція.
Священнослужителі виступають проти трансплантації органів та сурогатного материнства. Оскільки церква покладає віру у надприродну силу, релігія та медицина несумісні!
Це не так, почувся Андрій.
Як це? Поясните.
Релігія й медицина творять одну справу допомагають жити по-людськи.
Тобто сперечатися не будете?
А навіщо сперечатися? Це ж правда.
Та ні, якщо вже почали на кафедру.
Андрій вийшов поперед лекторівського столу. Говорив спокійно, відповідав на всі каверзи.
Церква думає про душу. Якщо подружжя не має дітей і медицина безсила, треба прийняти це, хтось чекає на всиновлення, а штучне запліднення від чоловіка не забороняється. Від донорської особи інша справа…
Чому ж церква виступає проти сурогатного материнства?
Бо думає і про жінку, і про дитя. Це порушує…
Які дурниці! Старовіри лишили серце рідного сина, а хлопчик помер!
Їм не впоратись серце рідне…
Лектор кричав все гучніше, намагаючись зламати доводи Андрія. Той стояв, дивився іноді з жалем у втомлені очі викладача.
Бог для нього був у його душі; через її глибину він пізнавав інших.
У суперечці Андрій не гарячкував, відповідав розважливо і впевнено, смиренно цитував Писання.
Лектор розпалював аудиторію на свій спосіб, Андрій не лаявся, не обурювався, лише захищав свою маму, свою церкву, усіх віруючих і себе.
А все ж студенти прийняли сторону Андрія відтоді його почали викликати на розмови до декана, виникали проблеми. Повірявся лише Ганні. Та вона не видавала секретів.
На пятий курс Андрій просто не приїхав. Написав листа його шлях інший, щиро прощався і просив не втратити дружби.
Гнат і Вітя були приголомшені. Кращий із кращих! Міг стати лікарем… Не дотягнув зовсім трохи!
Знайшли Ганну. Мовчить, таїться. Поїхали у містечко до Андрія. Відчинила Олена Петрівна, радісна. Син поступив у духовну семінарію.
Повертались із гостинців, так і не розуміючи, чому друг зробив такий вибір.
Як же так, Боже мій! зітхав Вітя.
Бачиш, ми й самі вже: «Боже мій». От і відійшов він від нас. Дурний, Андрій… Ох, дурний!
***
Яка там свічка, Кириле. Я до друга їду. Відпустку вже виписав.
У ординаторській Гнат говорив із Кирилом Марковичем. За три дні їхати у Київ. Квитки на потяг. Машина вже ризиковано, запаморочення частіше й береже себе. Та й на операцію надія все одно є.
До якого друга?
Студентського. Більше двадцяти років не бачилися. З пятого курсу в семінарію, а тепер священик. Недалеко він.
Я б не ризикував.
Але я поїду…
Знаний духовний центр на Тернопільщині виявився буденним. Найбільше церков на кожному кроці.
Гнат попрямував до Свято-Троїцького монастиря. Дорогою не закрутилася голова ні разу «Дорога до Бога шлях до зцілення», усміхнувся подумки.
Білі стіни, бані, квіти, ллється золото куполів. Все цивільно: автостоянка, клумби, сонячне сяйво.
Літургія триває, батюшка зайнятий, треба чекати.
Перейшов за монастир маленький цвинтар, спуск до річки. Люди набирають воду з криниці, хворі бабусі кілька разів піднімаються й спускаються, а міст через річку веде до нових монастирських корпусів.
А ви чому не йдете за святою водою?
А я…
Там пляшки є. Тричі спустіться та підніміться.
Навіщо?
Ви самі знаєте…
Гнат взяв пляшку, тричі набрав воду, зїв шматок просфори. І стало радісно.
Повернувся вже, коли люди виходили з храму. Священник, борода, глибокий голос. Але не Андрій той був стрункий і в окулярах, подумав Гнат.
І тут знайомі очі, синь неба Андрій.
Христос воскрес, друже Гнате…
Обіймалися. Прихожанка пошепки: «Благословіть же!»
Гнате… Яка ж радість! А Ганна зрадіє.
Ганна?
Так, моя дружина-педіатр. Пятеро дітей виросло, наймолодшому десять…
Та ти дав! В мене теж троє…
А памятаєш, як з бібліотеки ми книжку вкрасти намагалися?
Господи, сором…
А твоя мама?
Поруч тут, у монастирі схимниця.
Дівчина-прихожанка подивилася на Гната: «Батюшка, вас чекають».
Слухай, сьогодні водія пришлю, додому тебе відвезе. Ганна прийме, поговоримо як повернусь.
Дім священника просторий, тихий, садок, образи. Усе сучасне, затишно. Ганна частувала борщем і наливкою. Молодший син читав книгу.
Гнат забув, для чого приїхав.
***
Ти історію цю знаєш?
Звісно. Перші роки з Вітею листувалися, потім телефонували, а останнім часом втратили контакт. Бажаєш розповісти розповідай…
Пухлина мозку. Злоякісна.
Андрій тяжко зітхнув.
Погана річ… Завтра відстояш службу, сповідашся і причастишся. А далі видно буде…
Ти мене ховаєш…
Жити ж хочеш! Ніхто тобі не допоможе, окрім тебе самого, а священник тільки шлях покаже.
Я ж тоді…
На сповіді.
В ніч розмова про те, як Гнат увів дівчину у Віті, набула нового сенсу. Бо на сповіді все інакше.
***
Служба закінчилася. Андрій накривав Гната епітрахиллю:
Христос невидимо стоїть, я лиш свідок. Говори, Гнате…
Гнат повідав про заздрість до Віті лікар, улюбленець всіх, і Алла… Слово за словом розповідав і про помилки хірурга, і про зраду дружині, і як майже зруйнував чиєсь життя…
Відпустиш гріхи, отче Андрію?
Бог відпускає, а не я. Головне щире каяття.
Гнат вхопився за престол, впав на коліна.
Передай Богу, що каюсь, Андрію… Я жити хочу, люблю Інну, хочу виховати дітей, працювати простим лікарем. Попроси…
Господи, хай раби Твого Гната благодать простирає…
Гнат звів вологі очі до друга. Той спокійно сказав:
Вітю треба знайти. У Нововолинську він, в онкологічній клініці. Ось туди і поїдеш.
У Київ треба… Може, доведеться в Нововолинськ.
Доведеться знайти і ту дівчину…
Знайду… Молися за мене, отче Андрію! Хай прийме лікар у Києві, хай випаде щасливий момент а то правда, в Нововолинськ доведеться.
Перед відїздом Гнат із запалом пятнадцять разів піднімався нагору до криниці, після кожних трьох підіймав із криничної води ковток і торував далі…
Жінки, хрестячись, дивилися услід «Помагай йому, Боже…»
