Щоденниковий запис
Сьогодні я вирішив написати те, що давно тримав у собі. Завжди думав у інших життя гірше, то чого ж нарікати? Але сьогодні треба вимовити: я нещасливий. Так було завжди.
Тридцять років тому я одружився з Оленою. Не через кохання, а через те, що так «правильно». Батьки твердили: «Вона надійна, з нею не пропадеш». Я послухався.
Тоді здавалося кохання не головне. Головне стабільність.
Як же я помилявся.
Зневага стала звичкою
Ще з молодих літ Олена не соромилась принижувати мене на людях.
Він і яйце зварити не може! сміялась вона при друзях, і всі підхоплювали.
У ліжку, як колода, жартувала на весь стіл, а я стояв поруч, опустивши очі від сорому.
Я мовчав. Терпів.
Намагався довести, що вартий її любові. Готував вечерю, був ніжним. Але у відповідь лише холодність і зневага.
Потім народилися діти.
І я подумав: для них витримаю.
Під одним дахом, але в різних світах
Коли сини виросли і розїхалися, Олена навіть не приховувала я їй більше не потрібен.
Вона облаштувала собі окрему кімнату. Зовні все виглядало як раніше. Сусіди вважали нас ідеальною сімєю. Ми жили в одному будинку, користувались однією кухнею.
Але ніхто не знав, що навіть холодильник у нас розділений.
На своїх коробках вона писала «О.П.», аби я випадково не доторкнувся до її продуктів.
Я харчувався просто: вівсянка, картопля, іноді квасоля.
На кухню заходив, лише коли її не було вдома. Це була її «держава». Вранці й удень їв у своїй кімнаті. Якщо траплялося зустрітися, вона кидала на мене погляд, немов ніжом.
Вона сідала за стіл з ковбасою, сиром, пляшкою вина і ніколи не поділилась навіть шматочком.
Я почувався тут, як привид.
Ненависть, вкрита байдужістю
Іноді ми ходили до магазину разом. Кожен купував лише те, що сам їстиме.
Рахунки за світло, воду, телефон ділили до копійки.
Але для оточуючих ми були «подружжям». Навіть сини, які рідко навідувались, не здогадувались про правду.
А я терпів.
Її важкі погляди, зневагу, мовчання.
Але найгірше були вихідні.
Тоді наш дім перетворювався на поле бою.
«Ти ніщо»
Вона ходила по хаті, наче кожен куток був її власністю. Якщо я випадково залишав ложку на її половині столу починалася бійка.
Вона бурчала весь день, а потім вибухала.
Ти корова! кричала в обличчя.
Дурний, як камінь біля дороги!
Я стискав кулаки. Роки гриз язика.
Але одного дня щось зламалось.
Вона знову кричала. Вже й не памятаю, з чого.
Я сидів навпроти, дивився на її перекривлений злістю обличчя.
У ту мить хотілось схопити вазу і вдарити її. Щоб відчула біль, який я ношу відАле я лише встав і вийшов, бо зрозумів ця жінка ніколи не варта мого гніву.
